Сергей Грабовский: Уважаемые дамы и господа, разве не пришло время прекратить пустые разговоры? -- Блоги | OBOZ.UA

У соціальних мережах спалахнула нова хвиля обговорень. На цей раз привід — рішення Київської міської ради про демонтаж пам'ятника Михаїлу Булгакову. Скільки ж емоцій вже висловлено! Але, на мою думку, не варто вступати в дискусію з авторами деяких коментарів — їхнє невігластво поєднується з грубістю, і, як колись зауважив Солженицин (поки ще не став сподвижником підполковника КГБ і прихильником російського імперіалізму, а також запеклим юдофобом і українофобом), це справжня "образованщина". Професійні експерти (на жаль, їх не так вже й багато) вже відреагували на цю паніку виваженими коментарями. Однак ми оберемо трохи інший підхід.

Чи був Булгаков визначним письменником? Поза сумнівом. Але, як то кажуть, мухи - окремо, котлети окремо. У нарисі "Київ-місто" [Киев-город, 1923 рік - С.Г.], який можна вважати своєрідним підготовчим матеріалом до "Білої гвардії", Булгаков виділяє розділ "Наука. Література. Мистецтво". І починає його категорично й коротко словом "Немає". Немає в Києві ні науки, ні мистецтва. Чи так це? Ні. Це неправда на рівні нинішніх сентенцій Путіна Звернімося до фактів. Київ з листопада 1918 року став центральним осідком установ Всеукраїнської Академії Наук (ВУАН), які, попри всі складнощі (політичні та фінансові), провадили активну діяльність, результати якої знаходили визнання не тільки в УСРР і СССР, а й у Європі (неодмінний секретар ВУАН академік А.Кримський зазначав у "Звідомленні ВУАН за 1923-й рік", поміж іншого, що "німецька наука, хоч узагалі не має звички перехвалювати наукову працю в слов'янських народів, не вагається казати про якесь відкриття, зроблене в Українській Академії Наук, що це є "eine überraschende Entdeckung". А щодо мистецтва варто згадати, що у тодішньому Києві (попри те, що столицею з усіма відповідними наслідками став Харків), виходили друком такі журнали, як "Театр" і "Музика", та формували "гроно п'ятірне" неокласики (Микола Зеров, Павло Филипович, Михайло Драй-Хмара, Освальд Бургардт, він же Юрій Клен, Максим Рильський). А чого вартий був театр "Березіль" Леся Курбаса з його шістьма майстернями, які навчали акторську молодь, готували режисерів, давали спектаклі, займалися методологією театральної справи та створили перший в Україні Музей театру? Чи міг Булгаков не помітити цього? Не міг. Отже, не схотів. І не випадково. Він заповзято і талановито формував міфологему про золоті часи "русского Киева", і не просто "русского", а імперського, і принципово не помічав українського Києва. Тож уважно вчитаємося далі в "Київ-місто".

Нарис розпочинається з живописного опису безтурботного життя в квітучому Києві, "місті прекрасному, місті щасливому", "найпрекраснішому місті нашої Батьківщини", в якому Булгаков, на жаль, не згадує, що після 1905 року, після скасування Емського указу, Київ став важливим легальним осередком української культури. Неочікувано, в місті почалася жахлива метушня, влада змінювалася 18, 14 чи навіть 12 разів, причому найбільше — 4 рази — її захоплював "бухгалтер Петлюра" [хоча насправді Петлюра ніколи не був бухгалтером, ця характеристика була спробою Булгакова принизити одного з лідерів Української революції - С.Г.]. Найбільшої шкоди завдали поляки, які підірвали київські мости. Але не варто хвилюватися, зауважує Булгаков, вони ще відновлять їх за власні кошти, будьте впевнені. Цей натяк зрозумілий, чи не так? Іншими словами, в імперській ненависті до поляків як нації письменник зближався з генсеком ЦК більшовиків. Адже в ті ж роки Сталін говорив про "так звану незалежну Польщу". Цікаво, якою була реакція Булгакова на пакти ненападу і дружби між СРСР та Німеччиною 1939 року, а також на поділ другої Речі Посполитої між двома тоталітарними режимами?

Наступні кілька сторінок розглядають провінційні недоліки Києва в контексті УСРР. Мова вивісок Булгакова не викликає захоплення, кияни виглядають повільними і незграбними, не читають газет, живляться чутками й заздрять столичному статусу Москви. Основною причиною всіх проблем є "відірваність киян від Москви [не від Берліна, Парижа, Варшави чи навіть Петрограду, а саме від Москви - С.Г.]", а також їхня небезпечна близькість до регіонів, де "з'являються різноманітні Тютюнники". Ключове слово "Москва" знову і знову з'являється в цих творах, присвячених Україні: Москва символізує істину, добро і майже є столицею світу. Все має відповідати московським стандартам: від мовних до церковних норм. А проблеми Києва коріняться в існуванні Київської губернії, де "зароджуються різноманітні Тютюнники". Що ж робити в цій ситуації? Депортувати всіх українців до Сибіру чи знищити їх голодом? Хоча ці ідеї прямо не висловлюються в тексті, вони явно вимальовуються.

Булгаков також торкається теми "трьох церков", які, на його думку, змагаються одна з одною, при цьому найжорстокішою з них вважає українську, оскільки її священнослужителі голять бороди. Виявляється, вся суть заповідей Христа нібито полягає у густих бородах священиків. Насправді ж, у цьому ж нарисі автор подає явний донос владі стосовно, начебто, орієнтації Української автокефальної православної церкви (УАПЦ) на Петлюру. Він називає цю церкву "петлюрівською" і зневажливо згадує про самого Петлюру, називаючи його "бухгалтером", стверджуючи, що "бухгалтеру в Києві не місце". Булгаков високо цінує зусилля більшовиків у відновленні Київської економіки. Завершує свій нарис він зухвалою фразою: "А пам'ять про Петлюру нехай зникне". Цей текст відображає справжній невроз (якщо не психоз) автора, викликаний відмовою визнати існування української нації, її прагнення до незалежності та право на власну історію. Також помітне ставлення до українців з позиції "білого господаря", фактично, як до "нижчої раси".

Після такої підготовки до мистецького висловлювання, масштабні неправдиві уявлення неминуче з'явилися в таких творах, як "Біла гвардія", "Дні Турбіних" та навіть у лібрето опери "Мінін і Пожарський", яке Булгаков створив у 1936 році для московського "Большого театра". Більше того, Михаїл Булгаков не зупинився лише на критиці "щирих українців". Він також не став осторонь і від обвинувачень на адресу власної сестри Варвари, яка була професійною піаністкою і стала прообразом Єлени Турбіної-Тальберг; причина цього вчинку виглядає зрозумілою: сестра активно долучалася до українських музичних проектів.

Отож, як на мене, навряд чи варто сумніватися у суто літературній талановитості чи навіть геніальності Михаїла Булгакова. Та письменник - це не лише вміння компонувати слова... Тож немає сумніву у його "мозкових мухах": запереченні ним якщо не самого факту існування, то цивілізаційної повноцінності України й антропологічної нормальності українців.