"У цій війні російська мова є нашим інструментом". Актор і розвідник Олександр Зарубей ділиться фронтовими таємницями, розповідає про батьків, які опинилися в окупації, та про 36 годин, проведених у заду ворога.

Олександр Зарубей - талановитий актор театру та кіно, сценарист і військовослужбовець Збройних Сил України, обравши шлях служби в розвідці. Він родом з Луганської області, народився та виріс в Алчевську, який наразі під окупацією. Глядачі знають його завдяки ролям у фільмах "Кіборги", "Я - надія", "Життя на трьох", "Фортеця" та "Тиха Нава".

Ми домовилися з Олександром про інтерв'ю напередодні прем'єри чотирисерійної воєнної драми "Живий", яка вийде на телеканалі "2+2" 24 лютого. Картина створена на основі реальної історії командира батальйону спецпідрозділу ГУР Руслана Фінчука. Під час бойового завдання розвідник опинився в тилу ворога. Зв'язок із ним було втрачено, і довгий час його вважали загиблим. Проте він вижив. Поранений, без їжі та води, боєць три доби повз замінованим полем, перебуваючи під постійною загрозою ворожих дронів і снайперів, дістався до своїх. Олександр Зарубей зіграв у картині одну з головних ролей.

Олександре, зрозуміло, що працювати з діючими військовими акторами сьогодні досить складно: необхідно отримати безліч дозволів і погоджень від Збройних сил України, а самі актори часто не бажають витрачати свій вільний час на зйомки. Що спонукало вас погодитися на цей проект? Який фактор виявився вирішальним?

- Передусім - сценарій. Це історія про військового, який вижив там, де, здається, вижити неможливо, і зміг повернутися. Коли прочитав сценарій, то зрозумів: я знаю цю історію. Не буквально - вона дуже перегукується з тим, що сталося з моїм побратимом на Харківщині. Я повернувся з відпустки, і мені повідомили: наша група вийшла на завдання, потрапила в засідку ДРГ. Двоє - зникли безвісти. Один - у полі, прошитий чергою. Наші дрони бачили його згори. Хтось тоді сказав: "Загинув". А я відповів: "Не вірю". Йому - 50. "Азовець", ще з часів АТО воював. За два дні мав святкувати день народження. Ми домовилися: "Приїдеш - по чарці". Хоча він п'ятнадцять років не пив - просто хотів символічно відсвяткувати життя.

Він лежав у чорному танковому комбінезоні — тільки-но прибув до нас, навіть камуфляж ще не встиг отримати. Ми сиділи на командно-спостережному пункті, пильно стежачи за моніторами. Час тягнувся нестерпно повільно. Хтось промовив: "Рукою ворухнув". Інший додав: "Може, це вже в останнє...". І ось минуло близько 36 годин. Ми залишалися в хаті, де проживали. Раптом двері відчинилися - і він увійшов зі словами: "Я ж казав, що повернуся". Побратимові пощастило: куля не вразила його голову. Під комбінезоном ховався бронежилет. Виглядає, що вороги вирішили, що він без захисту, і стріляли по корпусу. Кулі зачепили його спорядження, у мене є фото.

Коли я заглибився у читання сценарію "Живого", переді мною яскраво постала сцена з товаришем, який увійшов до тієї хати. Є ще одна причина, чому цей момент запам'ятався. Перед призовом до ЗСУ я близько року грав ролі орків, і багато хто запитував: "Як тобі вдається так правдоподібно втілювати таких персонажів?" Я усміхався у відповідь, адже для актора це справжній комплімент — значить, я зміг переконати глядачів. Моя мета — щоб люди ніколи не забували про ті жахіття, які відбуваються в нашій реальності. Коли я вирішив приєднатися до ЗСУ, моя дружина сказала: "Усе це стане частиною твоєї акторської спадщини". І вона була абсолютно права. Актор — це той, хто переживає емоції, а потім переносить їх на екран. Навіть найбільш болісні моменти. А можливо, саме ці особливо важкі переживання мене так вразили у цьому сценарії.

Чи дійсно ви з легкістю приймали на себе ролі окупантів? В інтерв'ю нашому виданню актор Олексій Череватенко, який зіграв ватажка російських загарбників у серіалі "Хазяїн-2", зізнався, що довго роздумував, перш ніж дати згоду на цю роль. Незважаючи на те, що війна торкнулася його особисто: під час окупації Бородянки російськими військами у його квартирі перебували російські солдати.

Я не сумнівався. Адже кіно — це не просто розвага, це носій пам'яті, який розповідає історії. Мене вразив Крістоф Вальц у "Безславних виродках", де він виконав роль есесівця. Коли я переглянув цей фільм, усвідомив: якщо ми хочемо показати антигероїв, то лише в такому форматі, щоб їх запам'ятали. Це може слугувати прикладом того, як жити не слід.

- Готуючись до розмови з вами, перечитала наше інтерв'ю з вашою дружиною, акторкою Євгенією М'якенькою, яке вона давала саме тоді, коли ви пішли на війну. "Ще з початку вторгнення він рвався на фронт, - розповідала нам про вас Женя. - Куди б ми не йшли чи їхали, звертав увагу на постери: "Вривайся у Третю штурмову". Казав: якщо залишиться непричетним до того, що відбувається, не пробачить собі. У підсумку в 39 років пішов на контракт у ЗСУ". Розкажіть, яким ви пам'ятаєте той період.

У мене є досить незвичайна історія. Я походжу з Алчевська, де народився і виріс у Луганській області. Двадцять років тому я переїхав до Києва, проте залишався зареєстрованим у рідному місті, вважаючи це нормальним: адже я просто змінив одне місце проживання на інше в межах України. Для мене прописка була лише формальністю. Коли почалася війна, мої батьки залишилися на окупованій території, і досі там. Чому так? Це люди з іншими цінностями. Якщо ти вже облаштував своє життя, то тримаєшся за нього до останнього. Крім того, це глибокий тил, що не підлягає бомбардуванню: тут розташовані металургійні та хімічні підприємства — фактично економічна опора для ворога. Хоча соціальні проблеми відчутні: з водою та опаленням виникають труднощі. Але рідні вирішили залишитися, а я — залишився тут, хоча формально все ще числюсь там. І ось з перших днів вторгнення я почав намагатися вступити до армії, але всі мої спроби не мали успіху. У державному реєстрі я просто не існував. Навіть в "Дії" це підтверджували. Моє прізвище не було в системі. Я півтора року намагався вирішити цю проблему, навіть жартуючи, що коли мене врешті-решт призвуть до війська, я оберу позивний "Бомж". Але врешті-решт я зібрав усі необхідні документи.

Паралельно з цим із лютого 2022 року ми з дружиною та сином Марком залишалися в Києві. Я пропонував їм виїхати - відмовилися. Пішов у тероборону. І мені стало легше: з'явилося відчуття, що я не просто спостерігач. Потім ми з Женею долучилися до волонтерських ініціатив, працювали на YouTube - підтримували інформаційний фронт. Але внутрішнє відчуття було одне: маю бути в армії. Коли нарешті з документами все владналося, підписав контракт. Чи виправдалися мої очікування? Складне питання. Я йшов із внутрішнім переконанням, що це буде чітка, злагоджена система. Але зіткнувся з певним розчаруванням - у самій конструкції. У нас фактично ніколи не було повноцінної реформи війська. Те, що мало мінятися з 1991 року, роками залишалося без змін. Військовий апарат багато в чому зберіг радянську логіку - ієрархічну, часто негнучку. Але бачу, що зараз процеси все ж почалися.

Чому я обрав шлях розвідки? Раніше мій батько радив мені стати міліціонером, а мама хотіла, щоб я став лікарем. Але я вирішив зайнятися акторською майстерністю. Жартував, що на сцені зможу зіграти як лікаря, так і міліціонера. Коли почалася велика війна, зрозумів, що хочу бути поряд із хлопцями, але спочатку мене мучило питання: чим я можу бути корисним? Актор, сценарист – чи можу я взагалі щось зробити? Я навіть почав сумніватися у своїй цінності, вважаючи, що мій фах не має місця на фронті. Проте далі почав аналізувати ситуацію. Я уважно стежив за всіма телеграм-каналами з перших днів вторгнення, читав, слухав, спостерігав. І зрозумів, що моє сприйняття ситуації відрізняється від інших. Я помічаю деталі, чую нюанси. Наприклад, звук дрона – для більшості це просто шум, а для мене це сигнал: де він, звідки летить, куди прямує. Коли я потрапив до підрозділу, жартував: "Відправте мене кудись, я з хлопцями поговорю – вони точно приймуть мене за свого". Це великий плюс: ми добре знаємо мову ворога і можемо використовувати це на свою користь. А ось вони не мають такої можливості. У цій війні російська мова стала ще однією зброєю.

У моєму підрозділі один з командирів виявився родом з Луганщини. Він поділився цікавою історією. Одного разу вони перебували у підвалі напівзруйнованого будинку в одному з населених пунктів. І раптом почули голоси. Російською мовою. Троє російських розвідників заблукали і зайшли до підвалу, без жодних сумнівів заявивши: "Привіт, хлопці!" Вони були впевнені, що зустріли своїх. А наші, не втрачаючи спокою, відповіли тією ж мовою: "Проходьте, сідайте, чаю поп'ємо". І вони сіли. Але вже через кілька хвилин зрозуміли, що опинилися в полоні.

Отже, виходить, що вони фактично "заспокоїли" їх, спілкуючись російською? Інакше ситуація могла б значно ускладнитися — почалася б стрілянина.

- Ну, звісно. Ми коли виходили на позицію, наш командир групи - із Черкащини, хороший боєць, але з виразним суржиком. Я його попереджав: "Серього, якщо раптом зустрінемо "товаришів", ти мовчиш. Говорити буду я". Так виграємо хвилини-дві. А якщо ти заговориш, то все. Я можу зайти з їхнім акцентом, їхнім темпом, їхніми словами. У цій війні мова часом допомагає не гірше за автомат.

Війна суттєво вплинула на вас?

Не можу сказати, що це було сильно. Пам'ятаю свій перший вихід – прямо в самий центр подій. Мінометні обстріли, всі на підйомі з автоматами в руках. І ось ти стоїш там і раптом розумієш: це ж наче сцена з фільму. Коли я повернувся назад, мене запитали: "Ну як, яке враження від першого разу?" А я з усією відвертістю відповів: "Сподівався на більше". Це не була хвастощі. Просто за півтора року великої війни ми настільки звикли до інформаційного шуму – новини, відео, телеграм-канали, розповіді, кадри вибухів – що наш мозок, здається, вже пройшов через усе це заздалегідь. Він уявляв, що в перший день має статися "все відразу". Але реальність виявилася зовсім іншою, часом навіть буденною.

Однак, мабуть, це мій внутрішній захист: я сприймаю війну як фільм. Фільм без гарантії щасливого завершення, але все ж таки фільм. Я виріс у родині військового, а мій тесть також служить. Звуки пострілів і зброї для мене вже давно не є чимось дивовижним. До того ж, мій досвід у світі кіно — бойовики, бійки, робота каскадером — навчив мене, що тут усе базується на майстерності та уважності. І на війні діє те саме правило. Постійно потрібно стежити за оточенням. Це схоже на перехід дороги на червоне світло в навушниках: якщо вже йдеш, то принаймні дивись по боках. Увага — це твоє життя. Так, це страшно. Але, знаєте, що дивно? Мені зараз страшніше стояти тут, у Києві, на балконі, розмовляючи з вами по телефону. Бо кілька хвилин тому пролунав сигнал повітряної тривоги, і я не знаю, куди щось летить. А на фронті я знаю: все летить в мою сторону. Чи влучить — це вже інша справа. Але я розумію, куди. А ось цивільне життя під час війни лякає невизначеністю.

На війні я, мабуть, зазнав змін лише в одному аспекті. Завжди ненавидів, коли мене щось обмежує — будь то рамки, бар'єри чи штучні правила. Це пов'язано з моєю професією. Коли пишеш сценарій і створюєш історію, а продюсер раптом говорить: "Це потрібно змінити", ти відчуваєш, що його рекомендація — не найкраща. Це якби ти щойно привів у світ свою дитину, а хтось раптом пропонує її... переродити. Це відчуття втручання завжди мене дратувало. І ось війна. Здається, ти вільна людина, свідомо зробила вибір. Але водночас ти стаєш заручником обставин. Не можеш просто сказати: "Стоп, я сьогодні не хочу". Не можеш змінити правила гри. Не можеш пришвидшити перемогу. Це, мабуть, і є те єдине, що справді дратує. А все інше… більш-менш нормально. У моєму житті вже було стільки випробувань: ковід, повномасштабна війна. І от я думаю: коли ми переможемо, залишиться тільки дочекатися інопланетян — і буде повний комплект апокаліптичних сценаріїв.

Яким чином підтримуєте зв'язок із дружиною, коли ви на відстані? У своєму інтерв'ю для OBOZ.UA знаменитий психотерапевт Олег Чабан розповів, що розлука є серйозним випробуванням для подружніх пар.

Якщо бути відвертим, ми не намагаємося створити щось незвичайне. Просто живемо своїм життям, як завжди. У сімейних стосунках трапляються різні ситуації: кредити, хвороби, кризи, навіть розлучення. Але якщо ви дійсно єдине ціле, то це все стає другорядним. Ми багато спілкуємося, так само, як і раніше, але без тих фраз на кшталт: "бідненький ти там", "як ти страждаєш". Звісно, часом виникають складнощі. Пам’ятаю, як Жені було важко, коли вона одного разу не змогла мені додзвонитися. Я не зміг вийти з позиції вчасно і затримався на чотири дні. Замість мене працював інший хлопець, якому я залишив номер, попросивши його написати, що зі мною все гаразд. Але він забув це зробити. Я був абсолютно впевнений, що Женя знає, що зі мною все в порядку. Коли ж я повернувся, увімкнув телефон, то отримав справжній шквал емоцій — і сліз, і переживань.

Захоплює, як зовнішній вигляд вас відрізняє. Що ж об'єднує вас у це "одне ціле"?

Ми зустрілися під час роботи, коли я запросив її на свій проєкт. Десять років тому я займався продакшном і проводив кастинг для акторки. Тепер я жартую: "Ти встигла завести роман з продюсером". Можливо, ми могли б просто зустрічатися, але вона залишилася в моєму житті. Нам дуже комфортно разом, ми мислимо в одному напрямку. У нас немає серйозних розбіжностей у важливих питаннях - ані в політиці, ані в цінностях, ані в розумінні добра та відповідальності. Наші моральні орієнтири також збігаються. Щодо темпераменту - ми схожі. Багато людей воліють замовчувати образи і не обговорювати їх. Я не люблю мовчати, і вона теж. Ми завжди відкрито спілкуємося. Напевно, вміння говорити і слухати одне одного - це одна з найскладніших наук, які розробило людство.

- В інтерв'ю Женя зізнавалася, що ви - романтик: "Квіточку зірвати для мене, побачити сердечко в хмаринці й надіслати - це він. Але зовні про нього такого не скажеш - його люди навіть трохи побоюються".

Так, я справді захоплююсь помічанням дрібниць і люблю ділитися ними. До війни це було набагато легше: люди мали можливість помічати такі сигнали, зупинятися та усміхатися. Наразі ж усі зайняті іншими справами. Але я все ще наполегливо рекомендую: намагайтеся аналізувати будь-яку ситуацію з різних ракурсів. Навіть у ста відсотках темряви завжди існує хоч один відсоток світла. Якщо ви бачите сіре небо, спробуйте знайти ту одну єдину хмаринку, що викличе усмішку. Моє "романтичне перезавантаження" відбулося під час пандемії. Тоді всі були в пригніченому стані: професії зупинилися, світ ніби став на паузу. І я почав знімати – лише для себе. У моєму телефоні тоді було, може, тридцять фотографій. Наразі їх близько тридцяти тисяч. Але я досі не влаштував виставку, хоча маю багато чудових ідей. Мабуть, всьому свій час.

Коли востаннє ви зустрічалися з мамою та татом?

- Це дуже болюче питання. По відео - кілька місяців тому, на татів день народження. А от щоб обійняти наживо... Це був, здається, 2018 рік. Тобто майже десять років минуло. Коли вимовляєш це вголос - не віриться. Батьки сумують, що я рідко пишу. А я, навпаки, уникаю частих контактів - не тому, що не хочу, а тому, що кожна розмова - це сльози. Коли просто повідомлення чи аудіо - легше. Бо варто побачити очі - і все, накриває. Ми дуже близькі з рідними. У нас у родині нормально казати "я тебе люблю". Це як "дякую", як крапка в кінці речення. Моя дружина це одразу помітила. Казала: у вас так багато тепла в словах. А я дивлюся на інші сім'ї, на друзів - і дивуюся, чому вони не говорять цього одне одному. Ніби соромляться. Ми не просто близькі - ми родина, яку трохи розірвало обставинами. Я дуже люблю Алчевськ. Там частина мого життя. Але свідомо зараз не намагаюся дізнаватися, що з усіма, хто там лишився. Не тому, що байдуже, просто знаю, що будь-яка новина пройде крізь мене. А моя нервова система зараз працює в режимі збереження. Якщо відкрию цей потік - боюся, внутрішні фільтри не витримають.

За чим сумую? От якби зараз можна було - я б просто вийшов на в'їзд у місто. Там є пагорби. Якщо на них піднятися - видно наші безмежні степи (довго мовчить). Вибачте, це все дуже щемливо для мене... Рік тому, коли були на харківському напрямку, вночі вийшли на завдання, а зранку хтось каже: "Ну що, ти вдома". Я не зрозумів: "У сенсі?" - "Так ми ж перейшли межу Харківської та Луганської областей". Я кажу: "Серйозно..?" І перша думка - от зараз би на кілька хвилин додому. Потім ми йшли відкритим полем. Я навіть на мить зупинився - хоча розумів, що це небезпечно, може "прилетіти". Але я хотів "зафільмувати" в пам'яті цю красу - справжню, донбаську. Серпень, сонце, зелене перемішане з жовтим, тепле повітря - і степ. А вже за хвилину почало свистіти, бахкати... Та сам факт: я це побачив.

Мені не вистачає зараз горизонту, який ніде не закінчується. Я дуже хочу додому. Останнім часом ще тягне на море. Учора якраз із дружиною про це говорили. І таке дивне відчуття - ніби я ніколи там не був. Хоча з двох років мене щоліта відправляли - іноді на два, а то й на три місяці. У мене з дитинства був Крим. Коли його захопили, це був справжній розпач. Бо всі ці Туреччини, Єгипти - не те. Для мене Крим - моє домашнє море. І коли це окупували - наче в тебе з квартири забрали душ. І ти тепер можеш митися лише в раковині. І найбільше болить те, що його не плекають - просто знищують.

Я глибоко боюся втратити пам’ять про рідні місця. Тому іноді закриваю очі і "прогулююся" вулицями свого міста у своїй уяві, щоб зберегти спогади. Те, що я бачу на фотографіях у телеграм-каналах і місцевих групах, здається, наче все залишилося на місцях, стіни не зруйновані. Зовні виглядає, що не було ніяких бомбардувань і трагедій. Але всередині - все зовсім інакше. Ось я дивлюся на фото своєї школи. У нас була сучасна, чиста, з комп’ютерним ухилом навчальна установа. А тепер вона нагадує занедбане ПТУ десь у віддаленій частині Росії. І я усвідомлюю, що це не лише про школу. Це відображення стану всього міста. Воно ж маленьке, тут все видно зразу. І через це ще більше хочеться повернутися і побачити все на власні очі - наче перевірити, що в серці воно залишилося таким, яким було.

Сашо, ваша українська звучить чудово! Ви її спеціально вивчали, чи, можливо, одного разу просто почали говорити нею? Коли саме відбувся цей переломний момент?

Не було жодного переходу. Згадую один кумедний випадок, що трапився в Києві. Я прийшов на кастинг до режисера зі Львова — було це вже досить давно. Ми спілкувалися близько сорока хвилин. На завершення він запитує: "А який у вас закінчений навчальний заклад?" Я відповідаю: "Луганський інститут культури і мистецтв". Він здивовано: "В сенсі? Як це у вас така гарна українська?" Я пояснюю: "Це стереотип, що на Донбасі не говорять українською". Так, у Алчевську переважає російськомовне середовище, але варто проїхати сто двадцять кілометрів у бік Бєлгородської області — і там вже українська мова в усіх розмовах. І до російського кордону всього сім кілометрів. У мене так було з дитинства: в селі говорили українською, а повертаючись у місто, я переходив на російську. Нещодавно я помітив цікаву річ: коли спілкуюсь російською, починаю забувати слова. Не прості терміни, як "кіт" чи "собака", а більш складні і точні формулювання. Мій мозок підкидає українські варіанти. Це неймовірне відчуття.

Також читайте на OBOZ.UA, куди зник перший переможець "Х-Фактора" Олексій Кузнєцов: переїзд до США, важка втрата й бабуся в Донецьку, яка досі розмовляє українською.