"Ухилянти", очищення територій та меблі: як "Крим" пережив війну і зміг розвинути свій бізнес.

Від початку повномасштабного конфлікту в Україні багато підприємців приєдналися до Збройних сил. Деякі з них передали управління своїми бізнесами родичам, тоді як інші були змушені закрити свої справи.

Частина бійців-бізнесменів, з різних причин, вже повернулася до мирного життя. Дехто отримав травми, хтось залишив службу через сімейні обставини або проблеми зі здоров'ям. Вони знову взялися за свої справи, які розпочали до початку масштабної російської агресії.

Gazeta.ua висвітлює діяльність українських підприємств, які або вже захищали, або продовжують стояти на захисті держави на лінії фронту. У одному з наших минулих матеріалів ми ділилися історією великої ягідної ферми, розташованої в селі Нові Озеряни на Житомирщині.

У цьому матеріалі ми ознайомимо вас із меблевим виробництвом, заснованим колишнім бійцем спеціального підрозділу поліції. Наш співрозмовник, 34-річний Денис, поділився не лише деталями свого бізнесу, а й своїми думками щодо війни, мобілізації та можливих шляхів вирішення нинішнього конфлікту, що викликаний Росією.

- Хтось може сказати, що війна - це героїзм. Але для мене це про біль і втрати. Більше восьми років я служив. Був у Авдіївці - у полку поліції особливого призначення. Ми займалися зачистками, патрулюванням, забезпечували порядок там, де інші боялися навіть показатися. Коли почалася повномасштабна війна, я думав, що все це не про мене, що я вже своє відслужив. Але як залишитися осторонь, коли твоя країна у вогні? - спираючись на робочий стіл розказує 34-річний ветеран Денис із позивним "Крим". Прийшов на роботу в куртці й хутряній шапці.

Цех підприємства "Den Wood" знаходиться в Ірпені, у межах промислової зони. Всередині простору відчувається аромат свіжого дерева. Сьогодні панує тиша. На столі розташовані детально оформлені креслення та зразки матеріалів для показу. У металевому кейсі зберігаються палітри кольорів і необхідні документи. На цегляній стіні висить рекламний банер з контактною інформацією виробництва.

Денис, родом із Криму, має за плечима досвід військової служби. У 2023 році він заснував цей цех. Усередині панує прохолода, але в одному з кутків розташована піч, яку використовують за потреби. Основну частину приміщення займають верстати, де трудяться майстри своєї справи.

Під стінами розташовані заготовки для майбутніх кухонних стільниць та інших виробів, які чекають на своїх замовників. Денис ділиться, що з юних років мріяв займатися обробкою дерева. Він мав досвід роботи з меблями ще до відкриття власної майстерні. За професією Денис є столяром, як і його батько. Наразі вони спільно ведуть свою справу.

З 14 років я займаюся обробкою дерева. Саме так я заробив на свій перший мопед. Тоді на токарному верстаті виготовив триста балясин, які використовував для драбини. Цей досвід дав мені зрозуміти, що потрібно продовжувати рухатися в цьому напрямку. Якщо щось виходить, варто це розвивати.

Раніше цей цех виглядав зовсім по-іншому. Це було безлюдне приміщення без жодного вікна. Однак Денис разом із своєю командою вирішив змінити ситуацію. Вони придбали нові верстати, створили вихід на другий поверх, де облаштували офіс та кілька додаткових кімнат для комфортної роботи.

- Тут у нас є маленька кухонька внизу, - показує праворуч на "Крим", - а також кімната для конструктора, де можна щось спроєктувати.

В даний момент фахівці зосередили свою увагу на створенні виробів із ДСП та МДФ, таких як сходи, ліжка, столи та інші меблеві елементи. Денис має на меті в майбутньому розширити свій бізнес і взятися за більш масштабні проєкти.

Матеріали для роботи власник закуповує переважно українського виробництва. Поки що працює в межах Бучанського району. Іноді спеціалісти виїжджають до Києва.

Чоловік народився у Криму. Там і вступив у професійно-технічний заклад на столяра. Зі своєю теперішньою дружиною ветеран познайомився під час навчання. Зараз подружжя виховує двох дітей - сина та дочку.

У 2014 році, в момент початку анексії, я ще перебував у Криму. Я пам’ятаю, як відбувалися кардинальні зміни: на ринку вже можна було побачити ціни як у гривнях, так і в рублях, і людей примушували терміново обмінювати гривні, запевняючи, що все незабаром перейде на рублі. Я став свідком референдуму, але зрозумів, що залишатися там для мене неможливо.

Коли окупаційні сили окупували його рідне місто, він вирішив стати на захист батьківщини та вирушив на фронт. Приєднався до добровольчого батальйону полку поліції спеціального призначення. Основною їх діяльністю стали "зачистки", під час яких виявляли зрадників та колаборантів.

У 2018 році родина переїхала до Ірпеня. До цього мешкали у Василькові та навіть у Межигірʼї.

- Ми з дружиною та сином жили там два роки в гостьовому будиночку, нас туди волонтери поселили, - згадує чоловік. - У мене малий виріс у тих садах. Згодом батьки нам допомогли і ми придбали квартиру в Ірпені.

Пізніше чоловік, працюючи на державній посаді, скористався правом на відпустку для догляду за дитиною. У 2020 році він залишив свою посаду і наважився зайнятися підприємництвом.

- Спочатку я працював півроку на виробництві дверей у Бучі після того, як залишив військову службу, - ділиться Денис. - Я усвідомив, що можу досягти більшого. Якщо все складеться вдало, продовжу працювати; якщо ні – повернуся до армії.

Уже за рік Денис вступив до бізнес-школи, яку організувала місцева благодійна організація. Там вчили фінансуванню, таргетингу і всьому, що може допомогти в створенні власної справи. Денису вдалося розробити бізнес-проєкт.

Я тоді отримав грант у розмірі 1000 доларів. Цієї суми вистачило, щоб придбати необхідні інструменти - шуруповерт, дрель, лобзик та болгарку. Я продав свій автомобіль, щоб купити комп'ютер, який дозволив би мені займатися проєктуванням. І якось усе почало розвиватися. Раніше в мене був маленький гараж у Бучі, де я спочатку виготовив свою першу кухню, а потім шафу. З часом я зрозумів, що простору недостатньо, і настав час для змін.

Згодом Денис відкрив новий цех площею 70 м кв - неподалік від теперішньої майстерні.

Він мав холодний, металевий вигляд. Але, можливо, саме так і повинно бути на початку. Я вирішив найняти хлопця, щоб спробувати працювати разом, адже самому впоратися важко. Наприклад, під час встановлення кухні без помічника не обійтися. Потрібно свердлити дірки, піднімати шафи та виконувати багато інших завдань.

За тиждень до повномасштабного вторгнення з Криму приїхав батько Дениса. Назад він так і не повернувся. У 2023 році з тимчасово окупованої території вдалося виїхати й матері. Зараз сімʼя живе в Ірпені.

- Батьки радіють, що виїхали, але все одно хочуть додому. Бо ж багато років там прожили, мають будинок, столярний цех. Ми жили в такому провінційному селищі, мали спокійне життя. Коли почалася окупація, то намагалися відсторонитися від цього. Налаштовані патріотично, з усіма знайомими проросійськими одразу обрізали всі звʼязки. Рідні нема - вони всі ватніки. Щоб хату не спалили, жили тихо й майже нікому не виказували свою думку.

Ірпінь став для ветерана новим домом. У Крим жити Денис вже не повернеться, бо там не залишилося нікого з близьких.

- Так, хіба що на море. Багато друзів і знайомих, з якими виріс, стали зрадниками. Вони переприсягнули новій владі, і з ними мені немає про що говорити. Якби повернувся, то лише разом із СБУ, щоб показати, хто винен.

Чоловік притулився до верстата. На протилежному боці стоїть ще один, хоч і вельми давній, проте досі надійний італійський. М'яке світло ламп ніжно освітлює його темне обличчя та густу чорну бороду.

У лютому 2022 року ветеран залишив бізнес і пішов на фронт. Звʼязався зі своїми побратимами, відправив у безпечне місце дружину, дітей і батька.

- Я вже й поставив хрест. Думав, що війни уже не буде, - каже з іронією "Крим". - Я був у своєму стартапі, думав, як правильно його розвивати, як людей знайти, бо роботи не було. А потім усе змінилось. Вранці Гостомель бомблять, я прокинувся й дзвоню хлопцям. Кажуть: "А ми вже у військкоматі".

Наступного дня Денис пішов у центр комплектування. Зброї, одягу й амуніції не було. Усе дали побратими, згадує.

- Хлопці все дали. І по Ірпеню були, і на Бучу ходили, - розповідає ветеран. - Не хочу даже казать, що було... Чудом вижили. Але як зараз памʼятаю, як саме двіжуха, бомбардування було, а морожені креветки їв з коробки великої. Вони вже підтанули, а я тоді дуже їсти хотів.

Чоловік був впевнений, що російські війська не зможуть досягти столиці та ненадовго затримаються на ще окупованих землях. "Дні пролітали дуже швидко," — ділиться Денис.

– Я навіть не пам’ятаю, яке тоді було число. Спали по годині-дві на добу, а іноді й зовсім не спали по два дні. Було дуже холодно, – згадує ветеран. – Ми майже нічим не забезпечені. У мене було три шапки і три пари шкарпеток. Ноги постійно були вологими у ботінках, які я десь знайшов. Вода тікла з них, а на вулиці ж мороз. Тоді ми зайшли в "Жираф" і натрапили на жіночі гігієнічні прокладки. Використовували їх у взутті, щоб вони вбирали вологу.

Блокпост "Жираф" у Ірпені перетворився на знаковий символ опору під час захисту міста у 2022 році. Він мав вирішальне значення для оборони підходів до Києва, оскільки контролював одну з основних транспортних магістралей, що спрямовувалися до столиці.

Саме в цьому місці спинялися ворожі підрозділи, а українські військові разом із теробороною відстоювали свої позиції, незважаючи на безперервні обстріли. Серед захисників Ірпеня, які боронили шлях до Києва, був і Денис.

- Цивільні виходили під вогнем, снайпери працювали, - коротко розповідає чоловік. - Автомати, гранати - усе це було на місці. Мисливці з'явилися зі своєю зброєю, з дробовиками йшли проти ворога. Навіть старші чоловіки, які, здавалося, не могли б боротися, все ж залишалися до останнього. Це було дуже надихаюче: дивлячись на них, розумієш, що якщо вони тримаються, ти також повинен. Спочатку було непросто, всі були в легкому шоці. Ми просто захищалися, оскільки ніхто не міг уявити, що таке відбувається. Обстріли були інтенсивними, під ними доводилося рити окопи. Бруківка летіла у обличчя. Не було ні бронежилетів, ні касок. Хлопці в спортивних штанах і кросівках з автоматами в руках.

Невдовзі почали надходити постачання з екіпіруванням, а також активно допомагали волонтери та місцеві жителі. Люди приносили гарячі страви, теплі одяги, медикаменти та допомагали облаштувати позиції.

У нашій групі було 200 осіб різного віку. Серед нас виявилося чимало мародерів, які обкрадали магазини. Ми ділилися їжею з ними, але алкоголь жорстко забороняли — всі пляшки розбивали.

Попередня майстерня Дениса розташовувалася неподалік блокпоста. У перші дні російського вторгнення туди прилетів ворожий снаряд. Згодом зруйноване приміщення пограбували мародери - викрали дорогі інструменти.

- Чесно, у той момент (під час бойових дій на Київщині. - Gazeta.ua) навіть про це не думав, бо займався обороною. Майно стало неважливим. Перед тим, як росіяни уходили, зміг туди попасти. А там уже місцеві встигли все покрасти. Але шкода не було... Перевіз усе що лишилося цінне до знайомого в гараж.

У кінці 2022 року чоловікові вдалося відновити виробництво вже на новому місці. Переважно своїм коштом. Щоб купити станки, Денисові довелося позичити гроші у друга. Зараз цех працює й клієнтів вистачає.

- На будівництві панує активність, - з усмішкою зазначає чоловік.

Працюють з 8:00 до 18:00. Проте чоловік зізнається, якщо є термінове замовлення затримується і допрацьовує. У передноворічний період працювали без вихідних.

У січні у сфері меблевого виробництва панує затишшя. Ситуація на ринку меблів на сьогоднішній день є досить насиченою. Чимало майстрів працюють у "гаражному" стилі: замовляють матеріали, швидко збирають їх на місці, а якість часто залишає бажати кращого. Багато хто намагається виконати роботу "швидко-швидко", отримавши оплату, і зникає, залишаючи клієнтів з проблемами у вигляді нерівностей та перекосів. Натомість ми прагнемо дотримуватися принципів точності: симетрії, геометрії та функціональності. Для мене меблі — це не просто предмети, а справжнє мистецтво дизайну. Кожен майстер має свій унікальний стиль, подібно до кав'ярень, де смак кави варіюється. Меблеве виробництво — це складна наука, в якій важливо враховувати ергономіку, зручність та геометричність, щоб усе було виконано на належному рівні. Можна створити естетично привабливу кухню, але якщо вона не зручна у використанні, то вся краса втрачає сенс. Сьогодні існує безліч рішень, якщо є фінансові ресурси.

Чоловік має намір розвивати та розширювати свій бізнес, але лише після закінчення війни, уточнює він пізніше.

- Я вважаю, що цього року ми побачимо завершення війни, можливо, навіть у найближчі місяці, до середини року. Не можу точно пояснити, чому так відчуваю, але вірю в такий сценарій, - ділиться думками Денис. - На мій погляд, основою буде досягнення компромісу та замороження конфлікту. Навіть якщо це означатиме заморожений стан, я щиро бажаю, щоб війна закінчилася... Бо вже занадто багато моїх друзів не повернулися додому - і я не хочу більше втрат. Такою ж думки дотримуються й мої товариші по службі.

Найскладніше, зауважує Денис, було спостерігати, як люди покидають свої домівки, і відчувати невідомість щодо того, коли все це закінчиться. Якщо виникне необхідність, він не вагаючись готовий повернутися до служби. Але наразі його пріоритетом є родина.

На даний момент я не підлягаю мобілізації, адже з 2014 року уже відслужив. Втратив частину свого здоров'я, і це не проходить безслідно. Хлопці на фронті ризикують життями, а деякі в тилу, на жаль, живуть безтурботно, мовляв, "мені це не потрібно". Я з цим категорично не згоден. Мої товариші перебувають у найгарячіших точках, і я добре усвідомлюю, наскільки їм важко. Війна ніколи не була легкою справою. Десь краще забезпечення, десь гірше. Багато ветеранів, повертаючись з фронту, стикаються з труднощами адаптації до мирного життя. Хтось швидше знаходить вихід, хтось потребує більше часу, а деякі взагалі не можуть оговтатися. Спочатку й у мене були труднощі — тривога, негативні думки, звуки викликали спогади. Але час, як виявилося, має лікувальну силу. Запах смерті, який ти запам'ятовуєш — це запах поту, крові та нечистот.

Мобілізація зараз - неефективна, бо в людей немає мотивації, обурюється він. Зокрема, через корупцію в державі.

Тих, хто ухиляється від служби, можна назвати "ухилянтами", але що з цього випливає? Це їхнє право, і ми не можемо змусити їх або засуджувати. Я раніше міг би й засудити, але тепер я всіх пробачив, - говорить Денис, знімаючи шапку. - Яка мотивація може бути у людей воювати, якщо всі навколо потрапляють у корупційні пастки? Хто захоче мерзнути в холодному окопі і отримувати травми, коли тут відбувається таке, а високопосадовці наживаються на війні?

В даний час чоловік мріє про те, щоб майбутнє України було яскравим, сповненим добробуту та гідності для кожного її громадянина. На минулих президентських виборах він віддав свій голос Володимиру Зеленському, але тепер зізнається, що відчуває велике розчарування.

Особливо все змінилося, коли розпочалась Велика війна. Ця особа справжній негідник, як і його команда. Я не йду на війну заради слави, а щоб вижити і покарати наших ворогів. Знаю хлопців, які готові йому помститися. Але кожному дійству свій час. А хто ж несе відповідальність за розмінування та підготовку дороги до Чорнобиля? Розумні люди це розуміють. Залужний – здібний керівник, на мою думку, він мав би стати президентом. Але, можливо, я помиляюся. Він адекватний і розумний. Мені здається, що він міг би вирішити взяти участь у виборах. Я трохи відсторонююсь від політичних тем, але якщо прийде час голосувати, я зроблю свій вибір усвідомлено.

Зараз Денис рідко відчуває підтримку від цивільних. На ветеранів більшості людей стає байдуже, опускаючи очі каже він.

Люди продовжують своє життя, прогулюючись і насолоджуючись моментами, байдужі до багатьох речей. Однак є й ті, хто проявляє вдячність. Часто в соціальних мережах можна зустріти повідомлення на кшталт: "Бажаю вам здоров'я", і на цьому все завершується. У нашому місті, Ірпені, нещодавно відкрили простір для ветеранів, де надають підтримку, і ми також є частиною цієї ініціативи. Це справді чудова справа, що ініційована місцевою владою та захисниками. Щодо державної допомоги, то, на жаль, військові після повернення отримують мізерні виплати. Особисто я нічого не отримую, адже вже не служу, та й, в принципі, мені це не потрібно, адже я можу забезпечити себе сам. Є лише деякі невеликі пільги, але це незначні речі.

З-за вікна чути гул вантажівок. Денис вимикає свій комп'ютер і наприкінці говорить, що через роботу рідко бачить дітей, лише в моменти, коли вони вже сплять. Часто затримується в майстерні до пізньої ночі. Оскільки замовлень поки що небагато, він прагне більше часу проводити з близькими людьми.