«Викладачі недооцінюють і прагнуть поставити під загрозу». Професорка розповідає про систему вищої освіти в Україні, США та Швейцарії, отримання диплома у 90 років та секрети мотивації студентів.

Американська професорка та блогерка українського походження Ніна Карнаух, після початку повномасштабного вторгнення, вирішила покинути престижний університет у США. Зовсім випадково вона стала менеджеркою колумбійського гурту з українською душею - Los Iankovers. Свою відмову від академічної кар'єри вона пояснила тим, що, здобувши цінний досвід, втратила інтерес до наукової діяльності, адже її креативний потенціал не знаходив місця в суворих рамках академії.

У розмові з OBOZ.UA Ніна Карнаух поділилася корисними порадами для вступу до закордонних університетів. Вона також розповіла про свій досвід складання TOEFL, тесту на знання англійської мови, та порівняла освітні системи в Україні, Швейцарії та США. Професорка висловила думку про те, чому українські студенти є більш мотивованими, ніж їх закордонні однолітки, а також поділилася своїми бажаннями щодо вдосконалення українських вищих навчальних закладів.

Ніно, які рекомендації ви могли б надати абітурієнтам для успішного вступу до бажаного університету?

Я б порадила звернути увагу на тих, хто вже реалізував свої цілі, до яких ви прагнете. Наприклад, якщо ви маєте намір вступити до університету в Україні чи за кордоном, спробуйте знайти українців, які там навчаються. Навіть якщо у вас немає особистих знайомств, з власного досвіду можу сказати, що в багатьох навчальних закладах світу можна зустріти наших співвітчизників, у яких варто запитати про їхній досвід та отримати корисні поради.

Я б не рекомендувала піднімати цю тему з учителями чи батьками, які можуть заперечувати і стверджувати, що це складно, дорого або взагалі неможливо. Мій власний досвід свідчить про це. Ті, хто не досягнув бажаного результату, часто сумніваються в можливості успіху, і тому їхні поради можуть бути малоефективними.

Коли я планувала вступати до університету Санкт-Ґаллена (HSG) у Швейцарії на програму з банківської справи та фінансів, я поспілкувалась зі студентами з різних швейцарських вишів. Вони переглянули моє резюме і документи й навіть трохи допомогли з оформленням. Пізніше, уже в США, я розшукала українку в університеті моєї мрії - її поради стали вирішальними. Такий підхід суттєво економить час. Коли не знаєш, за що хапатися, здається, що треба вчити абсолютно все. Проте в кожному університеті є свої пріоритети. Коли точно знаєш, на чому фокусуватися, з'являється значно більше мотивації, адже ти б'єш точно в ціль.

На основі ваших спостережень, чим, на вашу думку, українські студенти відрізняються від іноземних? Чи могли ви помітити у них вищий рівень дисципліни або цілеспрямованості?

В Україні я здобувала освіту в КПІ (Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського). Це один з найвідоміших технічних університетів в країні. Хоча не можу говорити за всіх, у моєму оточенні студенти виявляли високу цілеспрямованість і дисципліну. Загалом, я б не сказала, що українські студенти відстають від іноземних у плані дисципліни чи прагнення до навчання.

Проте я, як і багато моїх знайомих, відчувала: від того, як ми навчатимемось, залежить, чи будуть у нас гроші в майбутньому та чи зможемо ми себе забезпечити. Більшість із нас походила з родин із невеликим достатком, а коли виростаєш у такому середовищі, природно хочеться кращого майбутнього. У студентів із таких країн, як Швейцарія чи США, немає потреби вчитися лише для можливості спокійно купувати одяг чи якісно харчуватися - у них це було з дитинства. Тому для українських студентів фактор виживання та базового добробуту стає додатковим і дуже потужним двигуном мотивації.

Однак найзначніша відмінність полягає у ставленні до учнів. Викладачі в Україні нерідко недооцінюють, не виявляють поваги та намагаються ускладнити навчання, що дійсно викликає неприємні відчуття.

Окремо варто виділити проблему застарілих дисциплін в українських університетах. Важко зберігати мотивацію, коли розумієш: те, що викладають на лекціях, ніколи не знадобиться в реальному житті. Університети США також мають схожу проблему: якщо студент обирає курс, який є обов'язковим, але він усвідомлює його марність для своєї майбутньої кар'єри, рівень залученості так само буде низьким.

Які ваші враження від викладачів престижного Коледжу бізнесу Фішера в Огайо, де ви виконували обов’язки молодшої професорки з фінансів? Якими методами вони підходили до студентів? Які стратегії використовують для того, щоб надихнути студентів на навчання та заохотити їх не пропускати заняття?

Є кілька важливих моментів. По-перше, у Сполучених Штатах вартість навчання для студентів коливається від 50 до 100 тисяч доларів (від 2,2 до 4,4 мільйона гривень) на рік. Це досить велика сума, яку студенти здебільшого покривають за рахунок фінансової підтримки батьків або шляхом отримання кредитів. Саме тому їхнє прагнення отримати освіту зазвичай є дуже сильним.

Звісно, існують ситуації, коли для багатьох студентів оцінка стає важливішою за саму суть матеріалу. Я з цим стикалася під час викладання одного з курсів: він не був обов'язковим, але студенти обирали його просто для формальності. Вибір дисципліни часто обмежений, і багато хто намагається "набрати" необхідні бали. Ті, хто записувався на мій курс лише для того, щоб прикрасити своє резюме, зазвичай також не проявляли достатньої зацікавленості у глибшому освоєнні предмету.

Мені здається, найсильніша мотивація для усіх студентів - як в Україні, так і в США чи Швейцарії - це захоплений викладач. Людина, яка щиро любить свій предмет, розуміє практичну цінність знань і здатна запалити цікавість в інших. Проте, з мого досвіду, існують і такі студенти, яких неможливо зацікавити, яким би натхненним ти не був, адже в них просто зовсім інші інтереси.

Слід зазначити, що в США студенти після кожного семестру мають можливість оцінювати своїх викладачів. Вони заповнюють спеціальні анкети, які називаються evaluations, де оцінюють різні аспекти курсу: професіоналізм викладача, доступність пояснень, зрозумілість вимог та справедливість оцінювання. Ця система значно стимулює викладачів до покращення якості їхньої роботи, адже результати опитувань ретельно аналізуються адміністрацією університету. У випадку, якщо викладач демонструє неналежну поведінку або незадовільне викладання, це може стати підставою для його звільнення.

Я впевнена, що в Україні надзвичайно необхідно запровадити подібні опитування. Саме через їхню відсутність виникає та безпринципність, з якою я зіткнулася в КПІ, де рішення приймалися на основі суб'єктивних оцінок. У той же час у США та Швейцарії іспити оцінюються анонімно. Там немає місця для підходу: "Цей студент мені більше до вподоби, а той - менше", тож ніхто не знизить оцінку через особисті уподобання.

Одного разу я потрапила в неприємну ситуацію з однією з викладачок. Незважаючи на те, що в інших предметах я отримувала високі оцінки, а її дисципліну знала досконало та старанно вивчала, вона відмовилася дозволити мені захистити роботи і скласти іспит. В результаті, я опинилася на межі відрахування! Викладачка постійно зневажала мене і прямо заявляла: "Я хочу, щоб тебе вигнали! Ти мені не подобаєшся!". Це було повним абсурдом і психологічним тиском, через який я не могла нормально спати все літо. Уявити подібну ситуацію в США чи Швейцарії просто неможливо.

Напевно, більшість українських школярів знайомі з популярним американським серіалом "Беверлі-Гіллз, 90210". З четвертого сезону в ньому з'явилися сцени студентського життя, яке вражає своєю свободою, захопливими лекціями та унікальною атмосферою. Але чи відповідає це дійсності?

У Швейцарії та США я проходила навчання на рівні аспірантури, і мій стиль життя значно відрізнявся від повсякденності студентів бакалаврату, яким було по 18-20 років. Мені ж на той момент було 24-25 років — зовсім небагато, але ця різниця все ж відчувалася (усміхається). Мене цікавило спостерігати за цим з боку, але щоденні вечірки та посиденьки в барах після занять не викликали у мене бажання, навіть коли я навчалася в Україні.

Щодо цікавих пар, я повністю погоджуюсь, адже мала безліч захоплюючих дисциплін. Коли я прибула до Швейцарії, у мене було шість основних предметів. Однак, моє бажання дізнаватися нове спонукало мене вивчати ще багато інших тем, і в результаті я відвідувала приблизно 15 курсів. Мені справді подобалося слухати лекції на різноманітні теми, навіть якщо вони не мали жодного відношення до фінансів чи економіки.

Я продовжувала відвідувати різноманітні лекції та семінари і в США. Навіть зараз, живучи поруч зі Стенфордським університетом, я вже записалася на два курси й продовжую навчатися. Мені завжди цікаво дізнаватися, який внесок у цей світ роблять видатні розуми. Особливо мені подобається момент повного занурення: коли ти сидиш і фокусуєшся на кожному слові викладача, маєш змогу поставити йому запитання. Ця інтелектуальна атмосфера - те, від чого я по-справжньому залежна і що приносить мені величезну користь

- Чи існує корупція в університетах США та Швейцарії? Чи беруть там хабарі? І чи реально вступити до таких закладів, покладаючись лише на власні знання?

Цілком можливо вступити до навчального закладу, спираючись на свої знання, і я це підтверджую власним прикладом. Більше того, я отримала стипендію від уряду Швейцарії, яка покрила всі витрати на моє навчання, а згодом мені також надійшов ще один грант для продовження освіти в США. Отже, я змогла вступити завдяки своїм академічним досягненням, і при цьому отримала повне фінансування.

Протягом усього часу я жодного разу не стикалася з ситуаціями, коли хтось пропонував або отримував хабарі. Лише зрідка в новинах можна побачити інформацію про окремі випадки корупції в університетах США. Але такі випадки є швидше винятком, що викликає серйозні скандали. Це абсолютно не можна вважати загальною тенденцією, як, на жаль, часто трапляється в Україні.

У новинах я помічаю, що в США люди у віці 80-90 років отримують свої дипломи. Чи дійсно за кордоном вік не є перешкодою для здобуття освіти?

Курси, які я наразі проходжу в Стенфордському університеті, доступні для всіх бажаючих. Це справжня знахідка: провідні університети пропонують програми з найкращими викладачами, і на обох заняттях я, у свої 37 років, є однією з наймолодших учасниць.

Третину студентів становлять особи старше 50 років, які прагнуть отримати знання в Стенфордському університеті. Розклад навчання дуже гнучкий: можна вибрати один курс на тиждень у вечірній час, тож чому б не скористатися цією можливістю? Для цього немає потреби проходити ще чотири роки навчання. Я відчуваю, що якщо отримаю таку можливість, то відвідуватиму різноманітні курси протягом усього життя. Справді, за цим дуже сумую (усміхається).

Скільки років ви провели в одному з найбільших державних університетів Америки? Чому ви вирішили відмовитися від своєї життєвої мрії, за якою так довго йшли, на користь музики?

Я пропрацювала в університеті чотири з половиною роки, і моєю основною метою було глибоко зануритися в світ економіки та фінансів. Я прагнула зрозуміти, що впливає на коливання цін на ринках і як насправді функціонує Центральний банк. Мене захоплювало бажання стати частиною цієї "інтелектуальної спільноти" - спілкуватися з лауреатами Нобелівської премії, подорожувати по світу, представляючи свої дослідження, і опублікувати свою статтю в престижному науковому журналі.

Я пережила цей досвід, отримавши все, на що сподівалася, але в якийсь момент зрозуміла, що інтерес почав згасати. Адже в житті стільки інших захоплюючих можливостей! Наприклад, популяризувати колумбійську музику в Україні (усміхається). Мені приносить радість створювати щось абсолютно нове, чого раніше не існувало. У мене є внутрішня потреба, яку варто реалізувати, інакше відчую порожнечу. Крім того, у мені завжди жила креативна сутність, яка не знаходила місця в традиційних рамках.

Насправді, у мене не було конкретного прагнення: "Бажаю займатися музикою". Коли я залишила університет, моїм бажанням стало подорожувати, відкривати нові горизонти, глибше пізнавати себе та нарешті насолоджуватися життям без тиску термінів. Більше десяти років я завжди кудись поспішала, тому тепер мені хотілося просто відпочити і насолодитися моментами.

Усе сталося несподівано: я зустріла колумбійський гурт Los Iankovers і вирішила провести інтерв'ю з їхнім лідером Янко, який має українське коріння, для мого YouTube-каналу "Ніна-Україна". Мене вразило, що вони виконують українські народні мелодії. Наприкінці нашої бесіди Янко запросив мене відвідати Боготу. Оскільки на Різдво у мене не було жодних конкретних планів, я подумала: "Чому б і ні?". Придбала квитки і вирушила до Колумбії. Там я зрозуміла, що вони - справжні майстри своєї справи, які здобули освіту в консерваторії, і в мене з'явилося бажання їх підтримати.

На той момент у Los Iankovers було лише близько двох тисяч підписників у Facebook, а відео вони знімали на старенький Android. Оскільки я мала з собою камеру, ми записали ролик для мого YouTube-каналу. Це була така собі взаємовигода. Уже у 2022 році Янко запропонував мені стати їхньою менеджеркою. Моєю першою реакцією був щирий подив: професорка фінансів у минулому - який з мене менеджер музичного гурту? Спочатку я не дуже була на це налаштована, тому вирішила декілька місяців спробувати співпрацювати, а далі буде видно. У результаті, як бачите, ми й досі працюємо разом (усміхається).

В університеті ви просто написали заяву на відрахування? Наприклад, у Португалії про таке рішення потрібно попереджати за щонайменше два місяці.

Я завчасно повідомила керівництво про своє рішення залишити посаду - це сталося за вісім місяців до мого виходу. У професорському середовищі вакансії відносно рідкісні, тому університету знадобиться щонайменше пів року для пошуку моєї заміни. Однак я усвідомлюю, що в разі бажання повернутися до наукової діяльності, зможу знайти роботу в іншому університеті.

Цікаво, що моя стаття в престижному науковому журналі була опублікована в останній момент — вже після того, як я ухвалила рішення залишити свою посаду. Незважаючи на це, я продовжувала працювати над фіналізацією публікації до самого кінця. Для академічної спільноти це могло здатися дивним кроком, але я прагнула спробувати нові можливості та зайнятися чимось зовсім іншим. Це зовсім не означає, що я вважаю свій попередній досвід невдалим або шкодую про нього.

Для мене надзвичайно важливо приносити користь великій кількості людей. Під час роботи в університеті я навчала приблизно 150 студентів щороку, а мої наукові статті були прочитані ще кількома сотнями людей. Таким чином, я могла впливати умовно на тисячу осіб за рік, але цього мені було недостатньо. Я усвідомила, що в рамках академічної діяльності не зможу вийти за ці межі, тому вирішила частково реалізувати свій потенціал через свій YouTube-канал.

Яким чином зародилася концепція заснування каналу, присвяченого популяризації українського контенту, на якому ви перевіряли знання американців про українську культуру?

- Мені було важливо розвинути канал для української аудиторії на понад 100 тисяч підписників, адже я почала помічати, що без постійної практики забуваю рідну мову. Тематика реакцій американців на українські пісні з'явилася випадково, але згодом я зрозуміла головне - мені важливо дарувати людям приємні емоції.

Глядачі, які переглядали ці відео, відчували гордість за свою націю та усвідомлювали важливість української культури. Особливо це було помітно серед українців, які проживають за межами країни. До початку повномасштабного вторгнення патріотичного контенту, що сприяє піднесенню національної свідомості, було дуже мало. Однак з 2022 року, коли численні блогери почали випускати подібні відео, я зрозуміла, що вичерпала цей напрямок для себе. Мене потягнуло до нового формату, і я вирішила співпрацювати з колумбійським гуртом.

- Власне, ви завжди були україномовною?

Ні, я виросла в російськомовній родині, тому з раннього віку спілкувалася переважно російською. В школі я поступово освоїла українську, але використовувала її лише на заняттях. Все змінилося, коли мені виповнилося 14 років, і я вступила до Українського гуманітарного ліцею при Київському національному університеті імені Тараса Шевченка. Це унікальний навчальний заклад у Києві, де нам забороняли говорити російською в межах ліцею. У 2003 році така практика здавалася досить дивною, але наша директорка була рішуче проукраїнською. Якщо викладачі помічали, що учень спілкується російською на перерві, вони негайно підходили і просили перейти на українську. Були навіть випадки, коли телефонували батькам, аби повідомити, що їхні діти вживають російську мову.

На той момент ми ще не усвідомлювали справжню цінність української мови – для нас це здавалося просто формальністю. Хоча нам намагалися донести ідею, що ми є майбутнім української еліти та нації, глибокого розуміння цього ми не мали. Проте, безумовно, це дало свої плоди: я почала використовувати українську в повсякденних розмовах з однолітками, а з деякими з них спілкувалася навіть поза межами ліцею. Я щиро вдячна цьому навчальному закладу за те, що він навчив мене говорити українською, хоча повністю перейти на неї тоді не вдалося. Я спілкувалася українською з тими, хто також говорив нею, а з російськомовними - російською. Лише кілька років тому я остаточно перейшла на свою рідну мову.

В даний момент я дотримуюсь чіткої позиції: можу спілкуватися російською з тими, хто зовсім не знає української, але категорично не з громадянами Росії. Якщо людина не має ніякого відношення до агресії проти України, можливо, я і зважуся на це. Але все ж намагаюся уникати російської мови, оскільки мені це вже викликає дискомфорт.

- Як вдалося вивчити англійську до рівня, що дозволив викладати міжнародні фінанси та економіку в одному з найбільших державних університетів США?

- Це було важко. Якщо порівнювати, то навіть сам вступ до університету не був таким складним - треба було лише зібрати необхідні документи. А от іспит TOEFL на знання англійської для вступу до університету в Швейцарії я склала тільки з четвертої спроби. Причому ця спроба відбулася вже після того, як термін подачі документів до університету закінчився. Я подавалася з недостатньою кількістю балів з англійської, але для мене зробили виняток, оскільки всі інші документи були в ідеальному стані. Ба більше - я отримала стипендію, тому мені дали ще пів року, попередивши: якщо не складу іспит, усе скасують.

Тому щонайменше три години на день я приділяла англійській мові. У той час я ще працювала в банку в Україні й паралельно навчалася в університеті, а в навушниках постійно слухала різноманітні подкасти. Крім того, я знайшла через Skype двох американців і кілька разів на тиждень розмовляла з ними, адже мала дуже слабкий рівень розмовної англійської. Загалом було непросто, бо я не маю особливої схильності до мов, але для навчання рівня врешті вистачило.

Згодом, після більше ніж п'яти років навчання, численних курсів та активного спілкування зі студентами і викладачами в Швейцарії та США, я помітила значний прогрес у своєму рівні знань. Це стало особливо очевидним, коли я вирішила подати документи на посаду викладача в 160 університетів. Протягом чотирьох днів я пройшла 39 співбесід! На кожній з них мене оцінювали п’ятеро представників університету, які ставили складні запитання про мої дослідження. Навіть під час свого першого року викладання я все ще відчувала тривогу з приводу своєї англійської. Мені часто снилися жахливі сни, в яких студент запитує мене щось, а я не можу зрозуміти його (усміхається).

Схоже, що ви отримали пропозиції від трьох університетів, два з яких розташовані в Сполучених Штатах, а один – у Норвегії.

Конечно.

Чому ви зупинили свій вибір на університеті, розташованому в штаті Огайо?

Один з університетів у США навіть не потрапляв до першої десятки за рівнем досліджень. Варто усвідомити, що деякі навчальні заклади можна оцінювати за їхньою величиною, тоді як інші — за якістю наукової роботи. Наприклад, в Норвегії один університет займав близько 150-го місця у глобальному рейтингу, і розташовувався в маленькому містечку, де сонце світило всього чотири години на добу.

Іншим важливим аспектом була зарплата та вимоги до викладацької навантаженості. У Сполучених Штатах мені необхідно було викладати лише один курс на рік. Це означало, що протягом чотирьох з половиною місяців я проводила заняття з одного й того ж предмета для трьох груп, а решту восьми місяців присвячувала фінансованим дослідженням. Я мала можливість подорожувати та відвідувати конференції. У США також передбачають виділення 10 тисяч доларів на рік для покупки різноманітних даних для наукових цілей, тоді як у Норвегії, здається, ця сума становила лише дві тисячі.

- Вихователька в дитячому садочку розповідала нам, що її зарплати вистачає буквально на базові потреби. Яка ситуація у викладачів?

Ситуація з викладачами фінансів у бізнес-школах виглядає зовсім інакше. Навіть в рамках одного й того ж американського університету професори цього напрямку отримують вдвічі більшу оплату праці, ніж колеги з інших факультетів. Я мала таку зарплату, що могла дозволити собі не лише подорожувати та покривати всі свої потреби, але й робити хороші заощадження на пенсію. Тобто, з фінансового боку, я була цілком задоволена.

Які ключові відмінності можна відзначити між системами вищої освіти в Україні, США та Швейцарії?

В Україні навчальний процес значною мірою базується на запам'ятовуванні і механічному заучуванні матеріалу. Натомість в таких країнах, як США та Швейцарія, акцент робиться на розвитку аналітичних навичок. За кордоном студенти користуються повагою, їхню точку зору враховують, тоді як в українських навчальних закладах викладачі часто ставляться зверхньо, не заохочуючи запитання і навіть виявляючи незадоволення за них. Крім того, в Україні майже відсутня система зворотного зв'язку, де викладачі цінують свою репутацію в очах студентів. У нашій країні студенти часто змушені зберігати мовчання, беззаперечно виконувати всі вказівки викладача і дотримуватись ідеальної поведінки, щоб уникнути неприємностей.

Ще одна ключова особливість – це анонімність. У США та Швейцарії під час оцінювання тестів гарантується повна конфіденційність, що є дуже правильним підходом. Викладач не має можливості знизити оцінку лише на основі власних уподобань. Натомість в Україні все ще часто впливає людський фактор: оцінка може бути результатом особистого ставлення викладача до певного студента.

Якщо ж порівнювати США та Швейцарію, то у Швейцарії дещо більше відчувається ієрархія. Це не означає відсутність поваги, але присутня більша формальність. Наприклад, викладачі там зазвичай дотримуються суворого дрескоду: піджак, біла сорочка, максимально офіційний вигляд. У США все інакше: професори можуть одягатися дуже просто, дозволяють собі навіть сісти на стіл під час лекції. Вони більш дружні та відкриті. Мені імпонує американська freedom of expression - можливість виходити за межі стереотипних рамок.

Також варто додати про зв'язок із компаніями під час навчання. У США та Швейцарії взаємодія між університетами й роботодавцями налагоджена значно краще. Наприклад, кілька разів на семестр проводяться ярмарки вакансій, куди приїжджають представники великих компаній. Студенти можуть підходити до них, залишати резюме або просто запитувати, що саме потрібно для працевлаштування. Коли я навчалася в Україні, університети таких заходів не проводили - навпаки, відчувався певний дисконект. Можливо, зараз ситуація змінилася, але мені здається, що українські студенти й досі змушені шукати роботу самостійно, без суттєвої підтримки з боку навчальних закладів.

Ознайомтеся з інтерв'ю на OBOZ.UA, в якому українка ділиться своїм досвідом щодо шкіл у США, методології Монтессорі та секретом, який дозволив їй налагодити контакт з американськими вчителями: "Діти мають можливість влаштувати пироговий батл з директором".