Новий підхід до відповідальності: як підприємства та уряд можуть спільно піклуватися про громадян -- Delo.ua

Протягом багатьох років взаємини між українським бізнесом і державою базувалися на простій формулі: одні контролюють і збирають, а інші – оптимізують і виконують фінансові зобов'язання. У такій схемі підприємець сприймався лише як джерело доходів для бюджету, тоді як чиновники виступали в ролі наглядачів із функцією фіскального тиску. Проте війна кардинально змінила цю застарілу модель. Вона наочно продемонструвала, що в критичні моменти історії приватний сектор виконує не лише роль платника податків, а й стає архітектором життєздатності держави, її логістичним, волонтерським і безпековим підґрунтям.

Проте сьогодні ми підходимо до межі, де найбільшим викликом для нашого спільного майбутнього стає не брак фінансування чи затримка зовнішньої допомоги. Найбільший виклик -- це катастрофічний дефіцит людського капіталу. Мобілізація, демографічна криза, вимушена міграція мільйонів працездатних громадян за кордон -- усе це створило кадровий голод, якого Україна не знала за всю історію незалежності. І це сфера, де старі інструменти менеджменту більше не працюють. Самотужки бізнес не зможе втримати чи повернути людей лише підвищенням зарплат, а держава не вирішить проблему виключно адміністративними наказами. Нам потрібен принципово новий суспільний договір, у центрі якого стоятиме спільна інвестиція у людину.

Нам слід, нарешті, зрозуміти: люди не реагують на політичні заклики чи патріотичні заяви. Вони повертаються до стабільних інституцій та комфортного середовища. Кожна особа прагне безпеки, передбачуваності та справедливості. Коли правила гри в державі є прозорими, зрозумілими та залишаються незмінними, незважаючи на зміну політичних обставин, бізнес отримує можливість для стратегічного планування та розвитку.

Нові робочі місця виникають автоматично, а європейські стандарти праці стають привабливим чинником для повернення талановитих українців, які виїхали за кордон. Однак, для того щоб сформувати таке сервісне та прогнозоване середовище, Україні необхідні якісно нові управлінці. Саме тут повинні зійтися інтереси бізнесу та державні зобов'язання. Сучасний чиновник повинен не лише знати закони, а й володіти навичками стратегічного планування, розуміти принципи поведінкової економіки, вміти працювати з великими даними (Data Science) та оцінювати наслідки своїх рішень на багато років вперед. Керувати процесами в умовах невизначеності — це мистецтво управління складними системами, яке потребує систематичного навчання.

Під час розробки освітніх програм для майбутніх міністрів, мерів та керівників департаментів у Київській школі державного управління (КШДУ) ми спостерігаємо поступову трансформацію мислення наших студентів. Вони навчаються спілкуватися з бізнесом зрозумілою мовою — мовою ефективності, ключових показників продуктивності (KPI) та доданої вартості, а не мовою заборон і перевірок. У КШДУ ми відчуваємо кадровий тиск не лише на теоретичному рівні, а й через власний практичний досвід. Наприклад, при реалізації нашого диджитал-проєкту "КШДУ-медіа" ми зіткнулися з серйозним браком молодих спеціалістів під час війни. Сфери креативної індустрії, аналітики та медіавиробництва, які завжди залежали від молодої енергії, нині переживають кризу. Це яскравий приклад системної проблеми: незалежно від того, чи створюєш ти логістичний хаб, запускаєш медіаплатформу чи керуєш державним органом, усі ми змагаємося за одну й ту ж групу людей, яких стає дедалі менше.

Саме тому інвестиції приватного сектору в якісну освіту державних службовців -- це не благодійність і не корпоративна соціальна відповідальність. Це пряме прагматичне страхування власних кадрових та фінансових ризиків у майбутньому. Купуючи нове обладнання чи будуючи заводи, бізнес страхує майно; фінансуючи підготовку якісних управлінців для держави, він страхує саме середовище, в якому ці заводи працюватимуть.

Як керівник освітньої інституції та як мама, яка щодня думає про майбутнє своїх дітей, я глибоко переконана: державне управління та взаємодія з суспільством мають повернути собі людяність. Ефективність не має бути бездушною. Яскравий приклад такого підходу -- наш проєкт "Дружина ветерана". Це кейс, коли ми у КШДУ допомагаємо жінкам наших героїв знайти себе у нових професійних ролях, даємо їм інструменти для самореалізації, адаптації та психологічної стійкості, поки їхні чоловіки захищають країну. Це не просто освітній курс, це інвестиція у соціальну тканину нації. Адже якщо ми не підтримаємо жінку сьогодні, ми втратимо цілу родину для економіки майбутнього. Великі зміни починаються не з ухвалення чергового пакета законів, а з уміння слухати, чути й будувати довіру. Якщо лідер не здатний збудувати прозорі довірливі стосунки всередині своєї команди чи власної родини, він ніколи не побудує їх у масштабах міністерства чи країни.

Людський капітал України є безцінним ресурсом, який не можна замінити жодними зовнішніми грантами чи кредитами. Ми зможемо здобути перемогу у боротьбі за наше майбутнє лише тоді, коли ефективна державна система та прогресивний бізнес об'єднаються задля спільної мети — створення умов, у яких кожен талановитий індивід захоче залишитися, навчатися і розвивати Україну. Час для поділу сфер впливу минув. Тепер настав момент об'єднати зусилля і інвестувати в тих, хто завтра відновлюватиме нашу країну.