Особа, що revitalizувала Могилянську академію. Архівна бесіда з В'ячеславом Брюховецьким.

12 листопада 2026 року відійшов у вічність В'ячеслав Брюховецький — видатний літературознавець, педагог, журналіст і громадський діяч, який став одним із засновників Народного Руху України та обіймав посаду почесного президента Національного університету "Києво-Могилянська академія". Його вік на момент смерті становив 79 років.

У 2019 році для ініціативи "Ядро нації" редакція Української правди провела з ним інтерв'ю. Проте, на момент того часу, ця бесіда так і залишилася неопублікованою.

Звернувшись до архівних документів, редакція прийняла рішення оприлюднити цей матеріал, щоб вшанувати пам'ять В'ячеслава Брюховецького, його життєвий шлях та значний внесок у розвиток незалежної України.

Прізвище Брюховецький, перш за все, викликає асоціації з Києво-Могилянською академією, оскільки саме він став ініціатором її відновлення. У 2019 році, під час одного з інтерв'ю, коли його запитали про причини реформування КМА, В'ячеслав Степанович відповів лаконічно: "Здуру". Він також зазначив, що, напевно, не повторив би свій крок.

"Якби мені сьогодні вже з моїм досвідом сказали: "Ось, повертайся в 1991 рік і відроди Києво-Могилянську академію", я б відповів: "Нічого з цього не вийде". Бо тоді я ще не знав, що це таке. Не знав, що пройду через інфаркт, через всілякі кардіостимулятори та клапани серця. Я був здоровий дядько, все це не просто так", - розповідає почесний президент КМА Брюховецький.

Проте це лише краплина в океані всього, що на нього чекало на життєвому шляху.

Дитинство. "Народився я, можна сказати, випадково"

Все розпочалося в Осетії. У ті часи місто носило ім'я Дзауджикау, тепер же його називають Владикавказом. Саме там, у 1947 році, з'явився на світ майбутній реформатор. Як він сам зізнається, його прихід у цей світ стався майже випадковим чином.

Його батько пройшов всю війну - з першого дня і аж до Берліна - і повернувся живим, а таких було дуже мало.

Родина майбутнього професора залишила Україну після трагічної загибелі його старшого брата, який 1 травня 1945 року став жертвою вибуху міни в саду у бабусі в Каневі.

Осетію вибрали через те, що там працював чоловік тітки. А коли настав час повертатися, до Канева не захотіли їхати. Тому переїхали до Черкас майже відразу після народження В'ячеслава.

У Брюховецького є безліч спогадів, що стосуються річки Дніпро.

"Ми оселилися біля самого узбережжя. І раптом надійшла буря. Такої потужної бурі ще не бачив", - ось що найбільше вразило його в дитячі роки.

Згодом Брюховецький знову повернеться до цих спогадів, читаючи вірш Шевченка "Реве та стогне Дніпр широкий".

"Може, хвилі і не були такі великі, бо я малий був, і воно все здавалося величезне", - відтворює він у пам'яті.

Тоді розбило баржу і викинуло на косу бочки з моченими яблуками.

"Це було неймовірне щастя! У ті голодні післявоєнні часи ми з хлопцями ласували яблуками, напевно, протягом цілого тижня," - з усмішкою згадує Брюховецький.

"Я усвідомив, що ми змінили місце проживання, коли мені виповнився лише місяць. Я також розумів причину нашого переїзду: у батька почали з'являтися осколки в голові. Лікарі порадили змінити клімат, адже жити можна тільки в умовах України," - ділиться професор.

Одна з жінок, у якої вони мешкали в Черкасах, навіть благала їх покинути її, оскільки їй загрожували депортацією в Сибір.

"Тому що вони обидва - і мама, і батько - діти ворогів народу. За нами був нагляд. Уявляєте, 45-ий рік, батько пройшов всю війну, нагороджений орденами, весь поранений, а за ним стежать. Ковпак,", - пояснює В'ячеслав Степанович.

Таким чином, вони переміщалися з однієї квартири в іншу, поки мама В'ячеслава не уклала угоду з чоловіком, що вирушав з Черкас до Білорусі, і в результаті придбали третину будинку.

Я запитую: "Слухайте, а як ви справлялися з цим? У мене вже двоє дітей підросли, і я знаю, що з малюком потрібно багато уваги, зокрема купання... Як ви це робили?". Моя мама відповідає: "Це було влітку (я народився влітку). Ми йшли до Дніпра, викопували ямку, туди стікала вода, вона прогрівалася, і так ми тебе купали..." - розповідає професор.

"І мене це так тоді вразило, коли вона розповіла, що я зрозумів - це як хрещення. Хоча мене-то хрестили в церкві "втіхаря", але це - справжнє. Від цього враження в мене аж мороз по шкірі пройшов", - зізнається Брюховецький.

Шкільні роки. "Правди не було і ніколи не буде"

"Мама завжди говорила, що справжньої правди не існує і ніколи не існуватиме", - згадує В'ячеслав Степанович про той випадок, коли його мати придбала для нього костюм. Жили вони в умовах великої бідності, і покупка піджака стала справжнім святом. На це вони збирали гроші протягом кількох років. Коли ж мама принесла додому новий костюм, виявилося, що він має дефект — рукави виявилися різної довжини.

Вона пішла в магазин і попросила замінити. На що продавчиня їй сказала, що треба було дивитись, що купувала, і міняти вона нічого не збирається. Мама і плакала, і просила, але зрештою принесла назад.

Тоді ще не професор В'ячеслав Степанович, а звичайний третьокласник на ім'я Славік, висловлював свої думки про те, що продаж бракованого товару — це несправедливо, і що слід подати скаргу. Ці події стали поштовхом для його першої публікації в газеті. У "Черкаській правді" хлопець детально описав ситуацію, і хоча його матеріал не був опублікований як звичайна замітка, він все ж потрапив у рубрику "Слідами листів". В результаті продавчиню звільнили, а костюм замінили. І тоді Славік усвідомив, що досягти справедливості можливо, хоча це і є досить складним процесом.

У малого Брюховецького не виникало труднощів із навчанням, але труднощі мали місце у його поведінці та знаннях російської мови. Мати вклала чимало зусиль, щоб влаштувати сина в найкращу школу, яка була єдиною, що викладала російською.

Я не знав російської мови, адже вдома ми спілкувалися українською. З часом, я все ж навчився, але у мене виникала проблема: коли мама приходила до школи, а це траплялося часто через мою поведінку, вона розмовляла з заступником директора російською. А я почувався ніяково, немов недолугий, хоча насправді читав багато, але говорити з мамою російською не міг. Це мені просто не йшлося.

Я стояв і підбирав слова, які мають схоже звучання в російській та українській мовах, тому говорив якоюсь дивною мовою, без використання відмінків. Завуч, напевно, думала: "Ось так воно і виглядає". Але насправді це було справжньою інтелектуальною напругою — так висловлюватися", — ділиться своїми враженнями В'ячеслав Степанович.

Технікум як бажання свободи

"Моя мама була строгим вихователем, могла дати прочухана, коли це було необхідно, і траплялося всяке. У мене виникало бажання вирватися з цієї ситуації. Це було прагнення до волі," - пояснює Брюховецький, чому вирішив піти до технікуму.

Він обрав технікум харчової промисловості в маленькому містечку Сміла.

"Я думав, що в мене тяжіння до точних наук. Навіть у школі цілий рік щонеділі ходив у Черкаський педінститут на курси для обдарованих молодих математиків.

Мій вчитель у школі казав: "Слава, шо ти робиш, ти ж гуманітарій, нашо тобі той технікум?". Я справді багато читав, але чомусь себе гуманітарієм не вважав, вже потім зрозумів, що він має рацію", - ділиться Брюховецький.

У наступні роки, після закінчення технікуму, а саме в 1967-1968, Брюховецький служитиме в армії. Там, завдяки своїй освіті, він отримав несподівану пропозицію від командира частини стати кухарем.

- Солдат, ты будешь у нас шеф-поваром.

Яким кухарем? Чому кухарем?

- Ти ж закінчив технікум харчової промисловості.

- Ви подивіться на спеціальність, - каже Брюховецький. - Це ж технік-механік: я вчився, як робити обладнання для харчової промисловості.

Вперше зустрічаю військового, котрий не бажає йти на кухню.

В'ячеславу значно більше імпонувало працювати оператором радіолокаційних станцій.

Після служби в армії він мріяв вирушити до Москви, аби здобути освіту в Інституті міжнародних відносин.

"Дякувати Богу, що змінив своє рішення. При цьому жоден зовнішній фактор не вплинув на мене, адже місяцем раніше я прийняв рішення, що це не для мене," - згадує Брюховецький. Він продовжує: "Не можу точно сказати, чому мені це прийшло в голову. Можливо, саме тоді вийшла книга 'Собор' Олеся Гончара."

Із журналістики в літературознавство

"Коли я вирішив не продовжувати навчання в Москві, я зупинив свій вибір на журналістиці," - ділиться Брюховецький.

У 1974 році він вступив на факультет журналістики Київського державного університету ім. Т. Шевченка. Тоді ж і почав писати.

"Я випадково потрапив до університету. Тоді мені було важко в це повірити," - все ще з подивом згадує В'ячеслав Степанович.

Навчання проходило спокійно. Правда, нишком йому навіть вдалося видати два номери антирадянського журналу.

У той же період Брюховецький зустрів свою майбутню дружину Ларису, котра теж здобувала освіту в галузі журналістики.

Лариса отримала диплом університету на два роки раніше запланованого терміну. За направленням вона потрапила до редакції районної газети в селі Бородянка, розташованому за півсотні кілометрів від столиці. Тому пара вирішила переїхати туди, де винаймали житло. В'ячеслав, в свою чергу, продовжував навчання в Києві, регулярно їздячи туди.

"Одружився. Не легковажить навчанням. Цілісінькими днями просиджує у науковій бібліотеці, незрідка - у ЦНБ ім. Вернадського. Один із його улюблених маршрутів пролягає до книгарні "Поезія", розташованої на Пушкінській вулиці неподалік гуманітарного (жовтого) корпусу університету.

В'ячеслав Степанович завжди підходив до вибору пар з особливою обережністю: відвідував лише ті заняття, які вважав справді цікавими. Незважаючи на це, він постійно отримував "відмінні" оцінки на іспитах, а на лекціях та семінарах вражав викладачів такими запитаннями, що ті починали на нього дивитися з певним подивом чи навіть дратівливістю. Його захоплення шахами також залишило яскравий слід у пам'яті його колишньої одногрупниці Тетяни Кириченко (Дениско).

Брюховецький також не відмовлявся від роботи. Уже на початку свого навчання він мав досвід в сфері продажу хлібобулочних виробів, працюючи в хлібному магазині.

"Оскільки я не вдавався до крадіжки хліба, мені дарували булочку. Після цього я вирушав до бібліотеки. Так проходило моє життя", - ділиться В'ячеслав. Але з часом ця робота стала для нього непосильною, і він був змушений її залишити.

До цього він встиг пройти стажування в "Літературній Україні" в ролі критика.

"З мого курсу було четверо, які, здавалося, прагнули мати спільні інтереси в літературі," - розповідає Брюховецький.

"Кожному з нас дали по книжці, щоб написати рецензію. Водночас головний редактор попередив, що вона з ЦК. Тобто з натяком, що це геніальна книга.

"Не можу згадати, як це було в інших випадках. Я ознайомився з текстом, і це була справжня графоманія. Я висловив свої думки. Таким чином, я завершив свою практику", - ділиться В'ячеслав Брюховецький.

Пізніше, коли редактор у "Літературній Україні" зміниться, якраз завдяки цій рецензії В'ячеслава запросять на роботу до видання.

Отже, на п'ятому році навчання він вступив до роботи в редакції газети, де незабаром став керівником інформаційного відділу, а з часом - і відділу критики.

Його взяли на місце Валерія Марченка, якого незадовго до цього арештував КГБ (КДБ).

"Дух газети Союзу письменників України та загалом літературного середовища 1970-х років був нестерпним, викликаючи справжнє нервове напруження. У 1975 році я вперше спробував курити, і незабаром став викурювати по дві пачки на день, що зрештою призвело до інфаркту," - поділився Брюховецький в інтерв'ю для Forbes Ukraine.

Довго він там не пропрацював, зокрема через утиски, арешти, маланчукізм. Йдеться про період цензури та ідеологічного тиску на українську культуру, мову та історію в Українській РСР у 1970-х роках; назва походить від прізвища Валентина Маланчука - секретаря ЦК КПУ з питань ідеології в 1970-ті, який очолив кампанію боротьби з так званим "українським націоналізмом".

Таким чином, В'ячеслав Степанович залишив журналістику на користь науки. Спочатку він спробував вступити до аспірантури Інституту літератури. Іспити він здав успішно і написав реферат на відмінно, але під час співбесіди виникла конфліктна ситуація з директором інституту Миколою Шамотою, коли мова зайшла про постать письменника Юрія Яновського. "Ми почали сперечатися. Його думка була одна, а моя - інша. Директор навіть перейшов на російську мову і заявив: 'З вашим світоглядом ви ніколи не будете в Інституті літератури'. В результаті мене не зарахували", - згадує про ті події майбутній літературознавець.

"Ну що ж, якщо не хочуть, то й не треба. Тоді мене вразило, як усі критики, налякані, просто замовкли," - згадує В'ячеслав.

Однак наука не була готова відпустити його без бою. Невдовзі з Інституту культури надійшов дзвінок.

Брюховецького запросили до аспірантури на кафедру дитячої літератури, запропонувавши написати кандидатську дисертацію з бібліографії та бібліотекознавства. Але невдовзі аспіранта таки прийняли в Інститут літератури Т. Г. Шевченка Академії наук УРСР.

"Вони погодилися, адже його трудова біографія має пролетарське коріння, а спеціальність уточнюється як "технік-механік" - не забуваймо, що у нього за плечима технікум," - ділиться своїми думками про новий етап життя Брюховецького літературознавець Микола Жулинський.

Чому не пішов у політику

Лариса Брюховецька згадує, що наприкінці 80-х активно організовували екологічні мітинги як протест проти нищення довкілля. Один із найперших мітингів вів саме В'ячеслав. Тоді ж виник Народний рух.

"В'ячеслав Брюховецький "зразка" кінця 80-х - початку 90-х - це коптіння в Інституті літератури над програмними документами Народного руху України", - зауважує Микола Жулинський.

Водночас письменниця Катерина Мотрич згадує, що "найперші кроки в напрямку створення Руху були зроблені у його (Брюховецького - УП) квартирі на вулиці Челюскінців".

У себе вдома та на роботі Брюховецький займався заснуванням першої політичної партії національно-демократичного напрямку після проголошення незалежності - Народного Руху України.

"Дух спротиву в Інституті літератури виявився сильнішим, ніж у Союзі письменників. Це міф і неправда, що Народний рух за перебудову утворився саме в СПУ (Спілці письменників України - УП). Першими були ми, потім - закрутилося в Союзі письменників, а потім ці дві групи об'єдналися", - згадував в одному зі своїх інтерв'ю Брюховецький.

У той же час він зазначає, що середовище літераторів є ідеальним середовищем для виникнення національно-визвольних рухів. Праця зі словом впливає на світогляд особистості та її сприйняття національної ідеї.

Тоді на адресу СПУ надходило багато листів, які підтримували "Рух". Цілий рік команда витратила на те, щоб здобути легальний статус громадського об'єднання. Паралельно видали програму "Руху" і організували перший з'їзд.

Проте В'ячеслав так і не став політиком. "Політика мені не до вподоби. Я міг би зайнятися нею ще після заснування Руху", - зазначає Брюховецький, який і у 2004 році відмовився від пропозиції стати депутатом.

"В'ячеслав ніколи не прагнув до політичної кар'єри - у ньому жила сильна традиція сковородинства та переконання у важливості "сродної праці". Політика, на його думку, означала публічність, безкінечні обіцянки та саморекламу. Усе це було йому абсолютно чужим", - зазначає його дружина, Лариса Брюховецька.

"Я ніколи не мав бажання займатися політикою. Якщо б це було інакше, можливо, я б піддався спокусі. Фінансові перспективи тут виглядають надзвичайно привабливо. Проте популярність мене ніколи не захоплювала," - ділиться думками Брюховецький.

У ті часи йому надходили запрошення від багатьох партій, проте він щоразу відмовлявся.

І не дарма. Брюховецький їде до США викладати в Ратґерському університеті. Саме там у нього вперше з'явиться ідея створити університет нового типу. А вже в Канаді, коли читатиме лекції у Манітобському університеті, він вперше розкаже про цю ідею публічно. Він створить університет нового типу, який стане чимось набагато більшим, ніж ще один столичний виш.

Про Могилянку та першу здобуту аудиторію

Існує міф, що чи то перший кабінет для Могилянки, чи то перший корпус Брюховецький виграв у шахи. Подейкують навіть, буцімто в шахи він виграв всю Могилянку.

Брюховецький усміхається і нарешті ділиться деталями: "Так, справді, я виграв. Це був перший етап. Історія цікава. Коли з'явилася ідея відновлення Києво-Могилянської академії, Кравчук підтримав її. Пізніше він зізнався, що не вірив, що з цього вийде щось серйозне".

Ідея заснування університету нового типу в історичних стінах рухівців не викликала особливого захоплення, тому Брюховецький, натхнений концепцією відновлення Києво-Могилянської академії, почав шукати альтернативні рішення.

Таким чином, він опинився на Форумі української інтелігенції, де відкрито поділився зі слухачами своїми ідеями, зокрема перед тодішнім спікером Верховної Ради України Леонідом Кравчуком, котрий вже незабаром планував висунення своєї кандидатури на пост президента.

"Я розумів, що він як справжній політик обов'язково клюне на це, адже йому це вигідно", - ділиться В'ячеслав Брюховецький.

І він клюнув. 19 вересня 1991 року Кравчук підписав розпорядження про "відродження Києво-Могилянської академії".

"Вже потім я зрозумів, що цей документ ніякої сили не мав. Ні про гроші, ні де її відроджувати - в постанові не йшлося, - зізнається Брюховецький.

Я прийшов до адмірала Коровіна, який очолював військове училище, що тепер займає територію Києво-Могилянської Академії. Він ознайомився з моїм документом і зауважив: "Знаєш, скільки таких папірців я бачив за свою кар'єру? Це військове училище, і Києво-Могилянської академії тут ніколи не буде", - ділиться професор своїми спогадами про подальші події.

Я висловлюю свою думку: "Ви повинні виконувати свої обов'язки", а він відповідає: "Я нічого не зобов'язаний, ми насправді підконтрольні Москві". Хоча на той час вже існувала незалежна Україна. Він стверджує, що нічого не планує робити, і на цьому його позиція завершена. На той момент я вже оголосив про відкриття Києво-Могилянської академії. 16 листопада 1991 року я підписав перший наказ, оголосивши про початок своєї роботи на посаді ректора Києво-Могилянської академії, хоча юридично вона ще не була створена.

Попри це вже наступного дня я почав брати людей на роботу. Знайшлись ентузіасти-авантюристи, які повірили. Хоча ми тоді нічого не мали. Навіть приміщення.

Тоді я регулярно відвідував Коровіна. Під час обідньої перерви я навідувався до нього з папірцем у руках. Мабуть, у той момент я вже отримав його. Якось, перебуваючи в приймальні, я раптом побачив, як він виходить. І так вже склалося, що ми вирушили разом на обід.

"Ну все, йди, бо я зараз у шахи гратиму", - сказав він мені вже на завершення обіду. А я йому кажу: "Давайте ми з вами зіграємо на одну кімнату".

- Який це філолог грає в шахи?

Ну, я філолог, але вмію ходити.

Що саме ти прагнеш?

Якщо мені пощастить, ви надасте мені одну кімнату. Тільки одну, щоб у мене була можливість приходити і приймати гостей.

А що, якщо ти зазнаєш поразки?

- Більше не прийду просити цю кімнату.

- О, це підходить.

Ми розпочали із першої партії, і він зазнав поразки. Переходячи до другої та третьої, Коровін знову не зміг здобути перемогу.

"Я більше не збираюся грати, ви пообіцяли мені кімнату. Таке було слово морського офіцера та адмірала", - наполягав я. У результаті нам надали кімнату, де розташовувався факультет гуманітарних наук", - згадує про ті часи Брюховецький.

Після цього перші чотири роки майбутня НаУКМА співіснувала з військовим училищем. Вони поступово виходили, а "Могилянка" наступала. Пройшло багато років. І неподалік академії, біля пам'ятника Сковороді Брюховецькій знову зустрів Коровіна, у якого виграв той кабінет.

- Вячеслав Степанович, здравствуйте. Вы, наверное, меня не помните... Так я - Коровин.

- О, Олексій Михайлович, я так радий вас побачити. Як ви живете?

Конечно, вот такая ситуация: получаю адмиральскую пенсию, завел поросенка, ловлю рыбу, и я за "независимость". Но больше всего, Вячеслав Степанович, я хочу выразить вам свою благодарность.

— Чому ж? — запитує Брюховецький, а в думках міркує: "Господи, за що це? За те, що вигнав, чи за щось інше?"

- Ну что ж, взгляните на фронтон круглого здания, где изображены герб и буквы: К, М, А. - Вот, видите: Коровин Алексей Михайлович. Вы меня запечатлели навсегда.

Порушення, які стали правилом

"Ми почали підготовку бакалаврів, коли цього поняття в законодавстві ще не було, - згадує Брюховецький. - Сьогодні я би сказав, що це неможливо".

"Більшість молодих членів команди не мали практичного досвіду в заснуванні університетів. І в цьому є своя перевага, оскільки це дозволяло творчо підходити до процесу, руйнуючи старі стереотипи і обираючи найкращі практики з вітчизняних університетів та тих, які Лариса Брюховецька мала можливість вивчити за кордоном," - згадує про ті часи Лариса Брюховецька.

Коли перші випускники бакалаврату Києво-Могилянської академії отримали свої дипломи, було здійснено внесення змін до Закону про освіту. Наступним кроком стане реалізація програм магістратури та PhD.

"Ми стали першим університетом, що впровадив цю нову систему вищої освіти. Незважаючи на всі труднощі, ми рішуче відстоювали цю концепцію," - зазначає В'ячеслав Степанович.

"Наше тестування стало справжньою революцією, - з гордістю підкреслює Брюховецький. - На мою думку, воно виявилося більш захоплюючим і якіснішим за ЗНО."

За його словами, зовнішнє незалежне оцінювання перевіряє суму знань, які ти визубрив. А тестування в Могилянці перевіряло здібності до навчання.

В'ячеслав Брюховецький самостійно розробляв ці тести.

"Я особисто відвідав США, щоб дослідити їхню систему", - ділиться він.

Спочатку він доручив трьом особам створити три різні варіанти тесту. Після цього він займався їх аналізом, редагуванням та поєднанням.

Був один випадок, коли студент, який складав вступний іспит, дав неправильні відповіді на всі запитання тесту.

"Коли ми переглянули фінальний результат, побачили "0 балів". Це здавалося неможливим, подумали ми. Як з’ясувалося, він знав правильні відповіді, але спеціально написав неправильні. Врешті-решт, ми вирішили зарахувати його," - усміхаючись, згадує Брюховецький. - "Проте згодом його все ж відрахували, адже він продовжував вести себе неналежно. Але хлопець був досить розумний. Не можу сказати, як склалася його подальша доля."

"Безперечно, не все відбувалося згідно з нашими очікуваннями. Але важливо, що КМА все ж здійснилася. Найголовніше, що вона продовжує дотримуватись тих принципів, які ми заклали на етапі її заснування. Врешті-решт, це найбільший університет українською мовою в Україні", - зазначає один із засновників КМА.

Він також зазначає, що ситуація з цим аспектом виявилася складнішою, ніж він очікував. "Діти, які приходять до нас, вже мають певний рівень сформованості. Всі усвідомлюють важливість знання української мови і займаються її вивченням, проте на перервах спілкуються російською. Чому так відбувається? Бо це вже стало звичкою," - коментує Брюховецький.

Книги

"З того часу, як я познайомилася з В'ячеславом, він став справжнім книголюбом. Книгарні та антикварні крамниці Києва завжди були в його полі зору", - ділиться своїми думками про чоловіка Лариса Брюховецька.

Сам Брюховецький із трепетом згадує, як у дитинстві читав все, що можна було дістати. "Мабуть, ті книжки перечитувалися по 100 разів", - каже він.

У навчальному закладі він захоплювався літературою Гемінґвея та Солженіцина, які суттєво вплинули на його формування як особистості.

Коли у Радянському Союзі почали публікувати твори Хемінгуея, я вирішив вивчити англійську мову, адже прагнув насолодитися його творчістю в первісному варіанті.

В'ячеслав ділиться спогадами: "Я зумів придбати адаптовану версію книги 'Старий і море'. Тоді мені стало зрозуміло, що перекладати можна не лише вірші, але й глибоку прозу – це також вельми складно."

Із Солженіциним вдалося навіть зустрітися. Тоді В'ячеслав Брюховецький вчився в університеті. А коли вже працював в Америці, то написав йому листа.

"Він прислав мені книгу 'Один день Івана Денисовича' і згадав про нашу зустріч. Вибачився за те, що спочатку був стриманим, оскільки мав думку, що я — стукач", — ділиться професор.

В армії Брюховецький служив у декількох військових частинах. Перше, куди завжди йшов, - у бібліотеку. Тоді бібліотеки там непогано формувалися, хоча серйозних книжок ніхто не читав.

"Якось ми з моїм приятелем Ромою Баранчуком натрапили на книгу Канта в бібліотеці. Після технікуму ми вирішили спробувати читати його роботи. Незважаючи на те, що нічого не впіймали з прочитаного, ми все ж таки наполегливо довели справу до кінця," - усміхаючись, пригадує майбутній президент Києво-Могилянської академії.

Багато років опісля його дружина писатиме в спогадах, що у їхньому першому з В'ячеславом помешканні висота кімнат сягала майже чотирьох метрів. Там він власноруч зробив дерев'яні полиці - від підлоги до стелі вони були заповнені книжками.

У 1992 році більшість цих книжок подружжя пожертвує книгозбірні НаУКМА.

Навчальний заклад завтрашнього дня

Незважаючи на свої успіхи в гуманітарних науках, Брюховецький, який деякий час вважав себе "технічним спеціалістом", закликає всіх займатися математикою.

"Математика є чудовим способом розвивати мозок та мислення. З першого року навчання у вступних тестах до Києво-Могилянської академії ми обов'язково включали математичні завдання. Це спочатку викликало подив у колег-деканів, особливо у тих, хто відповідав за філологію та історію, адже вони питали: 'Навіщо нам ця математика?' Проте, коли ми почали приймати студентів, я запитав: 'Ну як справи у нових студентів?' І от вам і математика," - ділиться своїми думками Брюховецький.

Він також розповів про своє бачення ідеального навчального закладу. На його думку, це може бути як школа, так і університет, що включатиме такі навчальні блоки:

- Мова. Рідна мова й інші мови. Чим більше мов, тим краще.

- Математика формує навички просторового сприйняття, відкриваючи нові горизонти у мисленні, які виходять за межі вербальної категорії.

Музика. Вона створює відчуття ритму. Саме через неї можна найяскравіше передати тривалість життя, подій та інших аспектів.

На його думку, ці цикли є незамінними. Все інше студент має можливість обирати і вивчати лише те, що його цікавить. Брюховецький переконаний: якщо студент освоїть ці три цикли, він зможе знайти все необхідне для себе.

"Я розумію, що це нереально, і це вартує колосальних коштів. Але теоретично, якби в мене були ці гроші, я б зробив таку школу", - каже професор.

#

Інші публікації

У тренді

informnauka

Використання будь-яких матеріалів, що розміщені на сайті, дозволяється за умови посилання на данний сайт.

© Новини зі світу науки - informnauka.com. All Rights Reserved.