"Справжній чоловік": оповідання про піхотинця, який протягом кількох місяців захищав свої позиції під Покровськом.

39-річний Олександр Демуренко кілька місяців без перерви обіймав критично важливу позицію на околицях Покровська. Разом із товаришем по службі вони щодня опинялися на межі загибелі. Завдяки їх зусиллям, бійці 32-ї Сталевої бригади знищили приблизно 50 ворогів, утримуючи цей стратегічний фронт. Через інтенсивні обстріли та атаки дронів їм неодноразово доводилося змінювати місце дислокації та відновлювати позиції з нуля. Невдовзі після виходу Олександра Демуренка, він отримав нагороду від командира 32-ї ОМБр - Хрест воїна-лицаря І ступеня, а також холодну зброю (ніж) від Головнокомандувача ЗСУ.

Олександр готується до відпустки та реабілітації, але нам вдалося перетнутися перед його поїздкою додому. Він сідає під горіхом на подвір'ї одного з донбаських сіл, яке слугує прихистком для військових до та після виконання бойових завдань.

-- Звичка завжди тримати при собі, -- Олександр ставить на стіл червоний ліхтарик, щоб він не заважав у кишені. Біля нього розташовуються запальничка та пачка цигарок.

-- А ще не можу до голосів звикнути довкола, бо в посадці це завжди сигнал, що наближається чужий, -- випускає дим.

-- Позивний "Дом" -- це ще з "учебки". Речі підписували (Демуренко Олександр Миколайович), аби не губилися. Так і залишилося, -- продовжує.

-- А де у вас був навчальний центр?

— Вивезли з Самари і доставили до Рівного через бомбардування та вибухи, що відбувалися там.

А ви звідки походите?

— Харківська область, Ізюмський район. Моя мати зараз там. У 2022 році окупанти лише дісталися районного центру. В нашому селі нічого не залишилось, щоб захоплювати. Газу немає, води також, але принаймні електрику нарешті налагодили. Ізюм звільнили, і життя продовжується. Люди повертаються, працюють на землі. Багато хто пішов на фронт, а деяких вже привезли назад... Я жив з родиною в Краматорську, працював плиточником на будівництві. Серед знайомих були й ті, хто просто чекав, хоча ми колись разом святкували. Але, мабуть, такі люди завжди знайдуться, і в 1941 році вони б теж пішли на бік ворога. Зараз моя дружина з дитиною в Києві.

-- Казали, що завдячуєте інструкторам тим, що цілі й повернулися з позиції.

-- Так, це були хлопці після поранень, які теж були на позиціях. Я їх слухав уважно і завдяки їм, завдяки голові залишився живим. Це Желінський. Це П'ятачок, привіт йому величезний, навчив: "Не чекай нікого, стріляй першим". Так я і робив.

Ділилися досвідом про те, як пристосуватися, як орієнтуватися в нових умовах, а також як діяти, щоб не викликати підозр. Кожен інструктор мав свій підхід — нас навчали п’ятеро чи шестеро осіб, і кожен з них пережив свої унікальні обставини, що формувало їхню індивідуальну точку зору.

Коли ти вперше опиняєшся в такому місці, важко розібратися в обстановці. Було б добре мати поруч досвідченого супутника. Якщо ж твій партнер не має більшої підготовки, ніж ти, доводиться швидко вчитися на місці, спостерігаючи за тим, що відбувається навколо. Дехто, як мій напарник, навіть відчуває страх перед тим, щоб навести зброю на людину.

Коли ви усвідомили, що маєте такого товариша, як змінилися ваші обов'язки?

— Ніяк не вийде. Я вирішив взяти на себе чергування, адже довіряти такій особі — просто безглуздо. Він не зробить нічого корисного, і через нього можуть статися неприємності.

Яке у вас було завдання?

-- Спостерігати за ворогом. Коли чуєш, що заїжджає техніка мотоцикли, пікапи -- по-любому піхота буде йти. Відстежували маршрут. Скільки їх, яке озброєння, з чим ідуть. Я доповів -- і наші вже знають, що з ними робити.

-- Ви самі обладнали позицію, чи вона була вже підготовлена?

-- Міняли хлопців у посадці. До цього позиція була розбита, вони встигли викопати тільки яму. Ми зробили кращий бліндаж.

Чи були у вас якісь інструменти?

-- Лише лопату. Потім і нас розбили, перемістилися в інше місце й знову відкопалися. На нас напали. Бою як такого не було, я відкидався гранатами. Знову перемістилися за 200 метрів, знову відкопалися. Нам закинули дроном плівку, щоб укритися від дощу. На перекриття гілок назбирали. Ти ж не будеш там ножівкою пиляти колоди, щоб тебе почули, бо ворогів дуже багато. Йдуть, ідуть, ідуть.

Ви згадували, що стали жертвою нападу. Чи це було випадкове зіткнення, чи вас спеціально шукали?

Можливо, це сталося випадково. Надворі йшов дощ, і ми збирали воду. Розстелили плащі. Було двоє — один йшов далі, а інший раптом вийшов прямо на нашу "льожку". Мені пощастило, що я чергував і помітив його першим, тому швидко кинув гранату. Вибух пролунав, і він не встиг втекти. Це не був "двохсотий", адже він був дуже близько; коли пролунав звук гранати, він впав на землю.

Другий намагався витягнути свого товариша. Він закричав: "Свої, свої!" І на цьому все, навіть не натиснув на спусковий гачок.

Просто витягнули пораненого і все. Ми викликали нашу "пташку", а наші сказали: "Вони відступають, але вам не поздоровиться. Виходьте, бо "льожку" підпалили". Ми одразу ж зібралися, бо вони можуть запустити свій дрон. Чекати там не було часу.

Скільки часу вони проводили, перебуваючи в групах?

Зазвичай вони йдуть парами. Іноді зустрічаються й одиночні, а от трійки — це скоріше виняток. Великі компанії тут не спостерігаються.

— Ви надаєте звіт, а потім наші оператори дронів їх обчислюють? А ви мали можливість почути чи побачити їх?

Спостерігали за ситуацією візуально. Коли у тебе якісна "льожка", неушкоджена, вони проходять буквально за три метри від тебе. Швидко рухаються, не зупиняючись на деталях. Є й такі, хто йде в розслабленому стані, щось шукаючи. А ці "льожки", які щось знаходять, вважають, що це їхнє. У посадці, як би ти не старався, не вийде повністю прибрати сліди. Не вистачає часу, щоб приховати все, бо дрони можуть тебе виявити, якщо почнеш накладати гілки. Після дощу -- бруд. Тобі приносять їжу, треба в туалет -- виходиш. Все це залишає сліди. Траву вже не піднімеш. Ворог йде і бачить, що хтось тут живе. Було кілька разів, коли кричали: "Є хто?", -- тоді доводиться відкривати вогонь. Або ти, або він.

-- А якщо їх було двісті, чи потрібно було приховувати тіла?

Отже, чекаєш на вечір, а потім ще й тягнеш їх. Якось один, не запитуючи, просто зазирнув – довелося йому дати відсіч. Викликали дрон, але більше нікого не знайшли, ми витягнули його і накрили.

Документи проходили перевірку, серед них виявилися навіть киргизи. У їхніх речах знаходили білоруські сигарети та снікерси, виготовлені в Білорусі. Ось так виглядає ця "дружба народів".

Як їм вдавалося вас помітити, але при цьому не активувати дрони?

Вони не викликали "пташок", можливо, вважали, що нас там немає, і просто натрапили на своїх. Хтось, стурбований, відкрив вогонь. І тоді починають кричати: "Свої!", згадуючи позивний або номер бригади. І швидко відступають. Вночі тебе там практично не видно. А вдень проходять зовсім близько. Чуєш, як один чхає — це й на відстані 20-30 метрів чутно. У зарослях чути, як гілки ламаються. Вони не бояться, рація гуде на повну.

Яка з трьох ваших локацій була найекстремальнішою?

— Це був перший раз, звісно. Ти прийшов із військового навчання, де стріляв по статичних мішенях. А тут ціль рухається, і вона йде на тебе з автоматом. Спочатку було важко, але потім звикаєш до всього. Перший досвід був найскладнішим, адже нас вирахували, і три дні нас жорстоко бомбили. "Льожка" згоріла, хоч і не потрапили прямо в нас, але знали наш квадрат. Через два дні нас знову помітили, коли дрон скинув їжу. Почали бомбити ще ближче, знайшли наше укриття. Ми сиділи в довгому тунелі, це і врятувало нас. Бомбардування затихло, і почули голоси. У нас була міна з електродетонатором, але натиснути не могли, бо дріт був перерваний. І тут раптом автоматна черга та граната, що залетіла до нас. Вони підпалили та втекли. Ми сиділи в протигазах мовчки. Врятувало те, що не вийшли і не зрушилися з місця. На ранок ми висунулися — дрон завис над нами. І знову третій день бомблять. Спробували FPV-дроном з оптоволокном залетіти прямо в наш укриття. Бомбили близько двох годин. Ми встигли вискочити на кілька хвилин (можливо, їхній дрон полетів змінювати батарею) і перебігли в кущі. Врешті, те укриття вони просто зрівняли з землею.

-- Якої глибини була "льожка"?

Приблизно півтора метра в глибину. Багато копати не вийде, адже немає куди дівати землю. Дрон кружляє над головою, потрібно вирівняти територію і вкривати її листям. Ширина проходу всього метр двадцять. В прямому сенсі, ми працюємо "пліч-о-пліч" із товаришем. Перша нора виявилася досить доброю, довгою. На другу вже не було часу, копали стільки, скільки могли. А третя взагалі вийшла квадратною, ми спали "валетом", чекаючи, що нас ось-ось евакуюють, потрібно було просто протриматися.

Чи підтримували контакт з близькими?

Просто тримаю у руках телефон, дивлюсь на дату та фотографії близьких. Зв'язок забезпечували рації: командири записували голосові повідомлення від дружини і давали послухати. Мати не хотів турбувати, адже вона вже в літньому віці.

Я відзначив свій день народження та день народження дитини в ізоляції, але найважливіше – я залишився живим.

-- Якщо віриш, що виживеш, це дає шанс?

-- Я більше скажу: там ні в що вірити не можна. Кожної хвилини тебе можуть жахнути. Треба слухати, дивитися в обидва і не спати. Оце найголовніше.

-- Скільки часу зайняв вихід?

Я рухався з 17:00 до 3:00 вночі. Мій напарник, який був зі мною наступного дня, на жаль, підірвався, але, на щастя, вижив. Якби він йшов зі мною, можливо, все склалося б інакше. Командири, звісно, мають свою логіку, відправляючи нас по одному — це підвищує шанси на те, що хоча б один добереться до місця призначення. Коли нас двоє, ми стаємо помітнішою ціллю для ворога, і FPV-апарати не пожаліють. Під час свого переходу я зупинявся на півгодини, ховаючись у кущах, аби уникнути уваги "Мавіка".

Рух -- це смерть. Чуєш дрон -- падаєш і лежиш, не ворушишся. Від дрона не втечеш.

Сил за стільки часу сидіння в норі немає. Ноги як у дистрофіка. Я пройшов 13 кілометрів і вже другий день не можу ходити.

Командування тоді сказало: "Все в твоїх руках". Пропонували поспати в посадці, але я вирішив іти всю ніч. О першій ночі перестало літати. Ідеш -- і душа радіє, що ти на свободу вийшов, а не в цій ямі.

Яка була основна причина перебування там?

Повернутися додому і зустріти своїх близьких. Як би хотілося, щоб війна вже закінчилася. Все, що залишають після себе загарбники, – це руїни.

Після такого досвіду ви зможете стати чудовим наставником.

-- Так, з командуванням трохи переговорили. Сказали, що, мабуть, залишусь у тилу. Побачимо.

Ось кілька рекомендацій для тих, хто тільки починає!

Основний принцип — завжди залишатися на чеку. Іноді ворог може не проявлятися протягом п'яти днів, і ти можеш втратити пильність, запаливши сигарету. Але курити небезпечно — запах може видати твою позицію, і тоді почнеться бій. У таких ситуаціях переможе тільки один. Ворогів багато, а нас лише двоє. У густих заростях стріляти важче через дерева, тому краще залишатися в найбільш непрохідних місцях.

Які емоції вас охопили, коли нарешті зустрілися зі своїми?

Це важко передати словами. Коли по радіозв'язку пролунало: "Все, можеш розслабитися, під*рів тут немає", -- я глибоко зітхнув "Фух!", скинув гранати, щоб звільнити руки для руху. Треба залишатися чоловіком. І більше нічого.