Когнітивна боротьба: Яким чином Росія впливає на свідомість людей і чому Європа наразі не може дати відсіч.

Перш ніж розпочати дискусію про все, що хоч якось пов'язане з терміном "когнітивний" — будь то домен, перевага, викривлення, виснаження, щит, радар чи навіть КАБ — доцільно спершу зосередитися на самій "когніції". У цю розмову одразу ж включається Декарт зі своєю відомою фразою "cogito ergo sum". Мислення, яке визначає наше існування, є давнім здобутком європейської культури. Для українського народу, чия ідентичність протягом століть піддавалася сумніву, атака на мислення стала невід'ємною частиною війни ще до того, як пролунали перші постріли.

Явно видно, що вплив на уми та дії людей не є чимось новим. XX століття лише індустріалізувало цей вплив, тоді як XXI століття перевело його в цифрову площину. Проте, здається, коли термін "пропаганда" став незручним для дослідження, у суспільному дискурсі почали з'являтися і зникати нові концептуальні ідеї одна за одною. І ось, із запізненням не менш ніж на 12 років, у центрі уваги виявилась "когнітивна війна".

Хоча мовна гра в цій сфері безумовно має свої цілі, вона не повинна відволікати державу від виконання її основних функцій: встановлення правил, адекватної реакції на реальні загрози та, врешті-решт, застосування сили проти тих, хто прямо чи опосередковано шкодить суспільній свідомості. Інакше ми ризикуємо потрапити в пастку, яку для нас підготував ворог. Згадайте колись популярні терміни, такі як "фейкньюз", "постправда" чи "гібридна війна", які на тривалий час відводили нашу увагу від справжньої суті проблем і створювали ворогові можливості для розширення його впливу, тоді як ми самі відволікалися на неефективні методи протидії.

Припустимо, що реальність, яку ми аналізуємо, можна охарактеризувати як "когнітивну війну". У такому випадку, Україна зазнавала нападів протягом багатьох років і зазнавала поразок у цій боротьбі до 24 лютого 2022 року. Водночас, європейський світ зараз також зазнає поразки в цій війні – і це продовжиться, особливо якщо активні бойові дії між Росією та Україною на деякий час призупиняться.

Отже, постає актуальне питання: яким чином перемогти Росію, яка веде агресію не лише в небі, на землі, на воді, у космосі та в кіберпросторі, але також у "шостому" -- когнітивному -- вимірі війни? Найголовніше -- де проходить ця непомітна лінія фронту і як її візуалізувати для наших партнерів?

ПСІОПС — це ще не війна свідомості.

"Постепенне усвідомлення НАТО значення цієї [когнітивної] форми конфлікту можна назвати делікатним визнанням затримки в їхніх звітах. На Варшавському саміті 2016 року кіберпростір був визначений як операційний домен, проте гібридні загрози було розглянуто лише з обмеженого кута зору, зосередившись на кібератаках та спеціальних операціях."

Нейроетик Джеймс Джордано в той момент вже називав мозок ареною конфліктів XXI століття, а генерал Ґолдфін зазначив: ми вступили в еру, де війни відбуваються не на полі бою, а у сфері свідомості.

Брюссель став важливим поворотним моментом: у 2021 році комюніке саміту вперше чітко підкреслило загрозу дезінформаційної діяльності Росії та Китаю, вважаючи це проблемою, яка має альянсовий характер. Ці країни були визнані не просто анонімними "викликами", а активними учасниками. Того ж року в Бордо відбулася історична наукова зустріч Альянсу, присвячена темі когнітивної війни – симпозіум, організований Інноваційним хабом Командування НАТО з трансформації в партнерстві з французькою Вищою національною школою когнітики (ENSC).

Альянсу довелося визнати неприємну істину: для Росії та Китаю це не є нововведенням. Пекін офіційно затвердив концепцію "трьох воєн" — інформаційної, психологічної та правової — ще в 2003 році. Москва, в особі Герасимова, оголосила про акцент на "невоєнних методах" у 2013-му. За цими новими підходами криється більш глибока радянська традиція: школа рефлексивного управління, що з 1960-х навчала, як не зламати волю супротивника, а поступово підштовхнути його до "самостійного" прийняття вигідних для тебе рішень. Окрім того, існують гебістські "активні заходи", які протягом багатьох років виробляли фальшивки, підставні організації та вигаданих "незалежних експертів".

Визначення, розроблене НАТО, можна сформулювати так: когнітивна війна — це вміння використовувати технології для трансформації сприйняття цілевої аудиторії, яка, як правило, не усвідомлює загрозу, в той час як особи, відповідальні за захист, залишаються в стані запізнілої чи неадекватної реакції.

Поки Альянс у 2021 році вперше проголосив термін "когнітивна війна", школа, що навчала аналізувати думки супротивника, вже встигла застаріти. Тож на той момент розпочалася лише інституційна побудова оборони. Атакуючі дії були індустріалізовані на півстоліття раніше. Тому для нас, які страждали від атак найдовше, постає гостра необхідність виходити за межі академічних концепцій.

Отже, PSYOPS можна вважати своєрідною доктриною біхевіоризму, що виникла ще до революційних подій у контексті конфлікту. Вважається, що причини людської поведінки залежать від оточення, отже, вплив здійснюється через саме середовище. Керуючи інформаційним простором, стимулами та їх підкріпленням, можна досягти певного психологічного ефекту: деморалізації, паніки, втрати рішучості тощо. Хоча сучасні концепції психологічних операцій враховують установки та вразливості цільової аудиторії, критерієм їхнього успіху залишається зміна реакції, а не зміна правил.

Іншим аспектом є когнітивна війна: вона спрямована проти переконань, цінностей і думок ворожої спільноти, намагаючись змінити її уявлення про реальність. Основна мета полягає в тому, щоб атакувати, використовувати, підривати або навіть знищувати ті основи, на яких людина будує своє сприйняття світу: ментальну впевненість, довіру до інститутів та систем, які є необхідними для функціонування груп, суспільств і націй.

Інформаційна війна влучає в те, що ви думаєте. Когнітивна -- у те, як ви думаєте. І чи думаєте взагалі. Стати вашим зовнішнім мозком: думати за вас ваші "власні" думки. Тобто змінювати правила, а не реакції. Бо когнітивна операція бачить своїм полем саму свідомість.

Перемога чи поразка в цій боротьбі можуть визначитися вже на етапі уваги — те, що не потрапило в наше поле зору, для людини просто не існує. Це може статися також під час процесів запам'ятовування і забування, на рівні евристичних підходів або, зрештою, метакогнітивних аспектів. Однак реагувати на удари слід саме там, де вони були завдані. Тому PSYOPS, які часто є лише тактичними проявами когнітивних стратегій або зовсім виходять за їх межі, потрібно чітко розрізняти і не змішувати з когнітивними процесами.

Як мислить ворог: "Мистецтво брехні таке ж старе, як і сама Росія"

Для створення ефективної когнітивної оборони, а також досягнення когнітивного домінування, необхідно спершу усвідомити світоглядні парадигми та стратегії супротивника. Тому давайте розпочнемо з короткого обговорення Росії, адже систематичне дослідження цієї країни є надзвичайно важливим для нас.

У якій епосі живе ворог? На тлі пізнаного українцями російського варварства інтуїтивно хочеться записати Росію в Середньовіччя -- або принаймні вигадати для неї окреме "неосередньовіччя". Насправді Росія живе в постмодерні. Але аж ніяк не в тому, що знайомий нам з праць французьких постмодерністів.

Сила Росії від початку ґрунтувалася на штучності. Ані назва "росіяни", ані імперська форма правління не були питомими для Московії: Пйотр Перший вигадав Росію -- з новими інституціями, одержавленою церквою і столицею, зведеною з нуля на болотах за зразком нідерландських міст. Це була країна без кордонів і без прив'язки -- до місцевості, до історії, до населення, до релігії; жодної форми, що обмежувала б експансію. Тож слова Владіміра Путіна про те, що "кордони Росії ніде не закінчуються", іронічно римуються з самою генезою цього утворення.

З самого початку Росія могла оголосити про що завгодно. В основі її дій лежить насильство, а його витонченою формою є брехня, яка подається як чеснота. Задля двох незмінних цілей — підтримання влади за будь-яку ціну та розширення територій — сучасна Росія продовжує традиції минулого: вона представляє себе в різних образах, відповідно до потреб своєї аудиторії.

Росія -- це завод із виробництва симулякрів: симулякр демократії, симулякр консерватизму, симулякр християнства. Немає і бути не може ніякої істини, бо істина стане на заваді інструменталізації будь-чого -- а в цьому сила.

Вісь часу Росія розвернула назад. "Ми нарешті зібралися разом. Ми збираємо Росію", -- урочисто проголосив Путін 2000 року, і за цими словами стояли послідовні кроки: орієнтація росіян на культ минулого -- сконструйовану, "епохально помирену", відбілену версію імперії та СРСР -- і на пріоритет внутрішньогрупового "свого", в межах якого "інший" за потреби легко стає ворогом.

В результаті, незадоволеність Росії своїм становищем у світових структурах влади викликає процес мімікрії. У своїй мілітаристській пропаганді Росія позиціонує себе як жертву західного колоніалізму, запозичуючи наративи антиколоніального опору, які були популярні під час холодної війни. Це затушовує відмінності між агресором і підкореним, оскільки стан пригноблених проєктується на власну ситуацію. Афективна структура, підкріплена самообманом власної пропаганди, призводить до наслідків, які ми спостерігаємо – втрати зв'язку з реальністю з боку російського керівництва.

Два представителя постмодернизма

Європа органічно і, можна сказати, шляхетно ввійшла в епоху постмодерну, пройшовши через покаяння за дві світові війни та численні кризи, які підірвали основи модернізму. Натомість Росія свідомо використовує постмодернізм у своїх цілях.

Європейський постмодерн ґрунтується на неприйнятті тоталітарності в будь-якому вияві. І чи не найперше -- тоталітарних претензій розуму. Він не приймає ідеї прихованого смислу історії. Він проголошує падіння метанаративів, що претендували на абсолютну істинність і пояснення всього. Тут і захована пастка, якої Європа, здається, не помітила: щеплення проти абсолютної істини непомітно перейшло у втрату істини як такої.

Скептицизм, що мав захищати від тоталітаризму, роззброїв перед ним. І ми переживаємо це болісно в політичному постмодернізмі можновладців. Там, де риторика остаточно розійшлася з практикою -- і міжнародні інституції щодня поглиблюють цю прірву. Де світ, утративши довіру до спроможностей власного розуму, будує себе на задоволенні швидкоплинних споживацьких потреб.

Європейці все більше сумніваються в основах, на яких були збудовані їхні власні переконання: у релігійних традиціях, військовій честі, самопожертві чи навіть у можливості вести дискусію з цього приводу. Внаслідок цього, Європа не лише зазнає поразки в шостому домені, а й фактично здає його без боротьби: відмовившись від модернізму, вона опинилася в моральній вразливості. Росія це добре усвідомлює.

Це той рівень, на якому насправді відбувається когнітивна війна. "Не все так просто" домінує не завдяки переконливим аргументам, а тому, що відповідає сучасному західному мисленню: культ складності, підозра до моральної однозначності, схильність шукати істину десь посередині. Удар завдано не по реакції, а по самій основі: тому реакція здається індивідуальною. Європа не сприймає Росію як ворога: вона довіряє не самій Росії, а власному постмодерному образу, який Росія з готовністю їй пропонує.

Як супротивник впливає на наше сприйняття реальності.

Що нам кажуть самі виконавці? Юрій Безменов -- офіцер КДБ, співробітник агентства преси "Новості", що працював під журналістським прикриттям і 1970 року втік на Захід. Головною зброєю СРСР, свідчив він, була не військова сила і навіть не шпигунство, а тривалий ідеологічний підрив суспільств: повільна зміна світогляду, тривалістю циклу операції в десятки років, через науку, освіту, медіа, культуру й політичний активізм -- доти, доки громадяни не втратять довіри до власних інституцій, власної історії і власної держави. Наступні пів століття виявилися підозріло схожими на цей конспект.

У цій "модифікованій" системі координат, як тільки університети готують перше покоління фахівців, вихованих у таких умовах, розпочинається зміна еліт у наукових установах, аналітичних центрах та політичних колах. У результаті, людям, які розглядають світ з інших перспектив, стає все складніше потрапити в кола, де приймаються важливі рішення.

Реконструюймо тепер задум так, як він виглядає з боку виконавця, -- за матеріалами, які нагромадила європейська контррозвідувальна практика. Стратегічна мета: повернути контроль над сферами впливу, втраченими з розпадом СРСР, і утвердити Росію в ролі єдиного рятівника від екзистенційних криз -- які вона підживлює.

Тактика розписана за цілями.

1. Зруйнувати єдність Європейського Союзу — адже в союзі ці країни становлять потужний бар'єр, тоді як поодинці з кожною можна вести переговори окремо, спершу спричинивши внутрішні конфлікти та зовнішню ізоляцію.

2. В кожному суспільстві необхідно формувати індивідуальну ідеологічну нішу, оскільки кожне з них володіє своїм унікальним культурним кодом, і універсальні підходи не є ефективними.

3. Розвивати "ідеологічно безжиттєві простори" та очікувати: відсутність ідей є нестерпною, вакуум потребує заповнення новою концепцією, а яка саме це буде концепція – вчасно "підкажуть".

4. Підривати місцеві авторитети фальшивими звинуваченнями і пильнувати, щоб на їхньому місці не постали нові, здатні об'єднувати. Замість зруйнованих авторитетів -- генерувати споживацькі потреби: нехай споживацтво стане новою ідеологією.

5. Одночасно розганяти крайні ліві і крайні праві тенденції, доводячи їх до тієї межі, за якою суспільство саме прагне внутрішньої конфронтації.

І настав час висловити неприємну істину. Частина арсеналу ворога — це наш власний лексикон. Терміни, якими Захід характеризує загрозу, часто грають на користь тих, кого вони мають на увазі. Згадувана "гібридна війна" роками формувала враження, що українці опинилися в якійсь невизначеній війні. Пошук "дезінформації" затягнув нас у вторинну боротьбу: дезінформація — лише одна з багатьох стратегій, і акцент на ній дає ворогу змогу уникнути важливіших напрямків, зокрема боротьби за довіру.

Якщо навести чіткість у розумінні явищ, далі є дві засади, які варто засвоїти: виграє той, хто активний і змушує іншого реагувати; і конфронтацію слід вести в когнітивній площині противника, а не у власній інформаційній. Росія примушує Захід порушувати обидві: він реагує, спростовує, звітує -- і все це на власній території.

Росія — це не Україна.

В очах західного світу (тієї його частини, яка принаймні нас помічала) ми довго були недорозвиненими. Країною, що застрягла в модернізмі з його "наївними" категоріями -- правда, нація, боротьба, жертва. Проте українська реальність показала, що те, що з Брюсселя виглядало як наша відсталість, виявилося нерозтраченою сучасністю.

Ідеологічні механізми інших країн функціонували тут практично без жодних перешкод; власна держава була недостатньо сильною, щоб їм протистояти, а також не спроможна запропонувати своїм громадянам соціально-економічні чи культурні переваги, які б схилили їх на свій бік. Українці опинилися перед простим вибором: між тривалою і важкою боротьбою з невизначеними перспективами та миттєвою зміною одного суспільства на інше. І обраний шлях утримався.

Ми не встигли втратити надію на модернізм, і завдяки цьому досягли того, що жодна європейська аналітика не в змозі пояснити: вийти на Майдан у 2013 році, протистояти викликам 2022 року і продовжувати стояти на своїх позиціях. Небесна сотня віддавала свої життя під прапором Європейського Союзу — під символом, за який у самому Союзі давно не знайдеться охочих боротися до останнього. Європа спостерігала за цим із подивом, аналізуючи свої власні цінності, які були проголошені з усією серйозністю.

Отже, ми були і, в багатьох аспектах, все ще залишаємося загадкою для Європи. Це чітко простежується в сприйнятті "Азову" на Заході. Легше сприймати явище добровільної відданості національним ідеалам через призму "неонацизму", аніж зрозуміти ті цінності, яким ми віримо і які не мають місця у постмодерному словнику.

Тому, коли Україна протягом багатьох років вигукує: це безумовно війна, це тероризм, це колоніалізм, західні слухачі часто сприймають ці слова з недовірою. У світі постмодернізму сама ідея чіткої позиції викликає заперечення: той, хто висловлює думку без "альтернативної точки зору", або є наївним, або під впливом зовнішніх сил. Нас не зрозуміють доти, поки не усвідомлять, як Росія маніпулює їхніми власними уявленнями.

Когнітивна війна, яку веде Росія, не обмежується лише Україною – вона також намагається вплинути на свідомість своїх партнерів. Ми вже чули подібні заяви: оборона України вважається "небезпечним загостренням", яке "може спровокувати ядерний конфлікт", а російська агресія часто отримує виправдання, оскільки "великі держави мають право на баланс інтересів". Таким чином, Україна вимушена одночасно боротися на двох фронтах – проти безпосередніх російських атак та проти спотворених уявлень своїх союзників. За це ми розплачуємося затримкою в прийнятті рішень, недостатньою військовою підтримкою, втраченим часом і, звичайно ж, найціннішим – життями людей.

Україна є важливим елементом для осмислення Росії.

У 2022 році Оксана Забужко висловила думку про те, як світ починає "пізнавати" Україну:

На початку березня я стала свідком розмови Енн Еплбаум, Тіма Снайдера та Юваля Харарі. Еплбаум емоційно обговорювала український опір, згадуючи численні експертні передбачення, які обіцяли, що Путін завоює нас за три дні. Вона наголошувала на тому, яку несподіванку це стало для світу, адже він нарешті усвідомив, що таке Україна! Я ж у цей момент подумала: це вже третій раз у моєму житті, коли я чую подібне! Вже втретє в цьому столітті, одними й тими ж словами, вони знову "відкривають" нас і повторюють, яка ми чудова країна! Скільки ж можна? 2004, 2014, 2022. Чи колись ви навчитеся, що це не Росія? Чи зможете зробити крок уперед?

До 2004, 2014 та 2022 років, напевно, слід також включити 1991-й...

Час від часу світ здійснює "відкриття" України, що свідчить про наявність певної оптики, створеної не нами. Україна або зовсім залишалася поза увагою, або сприймалася через призму "славістичних" стереотипів, де все, що стосується українського, розглядається як регіональний аспект російської культури.

Тож дозвольте зустрічне запитання тим, хто нас укотре "відкрив". А що ви розумієте про Росію? Чи певні ви, що не живете досі всередині уявлення про Росію, сконструйованого самою Росією, -- і всередині сконструйованих нею ж уявлень про ваші з нею стосунки? Довгий час Росія була вашим ключем до розуміння України. Тепер Україна є важливим елементом для осмислення Росії. як ворога. А отже -- до когнітивної оборони.

Європеєць, який опиняється на українському Сході, потрапляючи з Європи, охопленої сумнівами та невизначеністю про своє місце у світі, відчуває щось, що давно здавалося забутим. Ми не є "екзотичним фронтиром" чи "Диким полем". Ми демонструємо, якою може бути справжня Європа, нагадуючи про її дивовижну сутність. Ми повернемося до Європи, щоб відновити вогонь, свободу та вірність цінностям, які стали основою її існування і без яких вона не зможе вистояти.

Україна сьогодні передає Європі досвід поля бою. Але цього замало. Ми наразі не можемо порадити головного -- як мобілізувати європейські суспільства. Бо воля до боротьби не лежить у площині методик. Вона живе на рівні світоглядних категорій -- правди, за яку варто стояти; спільноти, яку варто боронити; зла, якому треба чинити опір, -- і саме це немислимо у європейській постмодерній парадигмі, яку ворог досконало вивчив і якою вміло користується. Суспільство, яке не стане на захист нації, бо в його картині світу немає нічого, за що стають на захист нації, -- це і є довершений результат російської когнітивної операції.

Відповідь на питання "як перемагати Росію у шостому домені війни" коштувала нам дорого. Це точно не означає переграти ворога на його полі брехні. І не виробити чергову "стійкість" -- цього разу когнітивну. Це означає звільнитися від оптики ворога в описі самих себе. Викорінити механізми викривлення там, де їх вкорінено, -- у науці, освіті, культурі. Перестати мислити "когнітивне поле бою" лише кордонами України. Знати ворога краще, ніж він знає себе. І спертися на те, на що ворог не здатний: на чесноти -- і на людей, які стають за них без примусу.