Герой України Віктор Івчук: Нас у полоні катували тричі на добу.

Незважаючи на складну ситуацію, постійні бомбардування та переміщення з пошкодженого шпиталю до бункерів "Азовсталі" та заводу Ілліча, Віктор зміг зберегти своїх підлеглих без втрат. Про присвоєння йому звання "Герой України" він дізнався під час перебування в російському полоні, де провів вражаючі 29 місяців. Після звільнення та проходження реабілітації Віктор повернувся до служби, зайнявши посаду заступника начальника Військово-медичного клінічного центру Східного регіону.

Під час нашої бесіди Віктор неодноразово відволікався на телефонні дзвінки: хтось звертався за консультацією, хтось чекав на важливі документи, а інші уточнювали деталі про поранених. Крім того, Віктор кілька разів виходив з кабінету, але швидко повертався і продовжував думку з того ж місця, де зупинився. Це характерно для людей, які звикли справлятися з кількома завданнями одночасно.

Чоловік висловлюється швидко, без зайвих прикрас і прагнення справити враження. Він майже не розповідає про власне життя, натомість постійно згадує товаришів, з якими проходив службу: командирів, медиків, фельдшерів та побратимів. Слово "ми" в його промові звучить набагато частіше, ніж "я".

Віктора Івчука знають багато десантників, які з 2014 року беруть участь у бойових діях. Разом вони пережили перші рейди, штурми, евакуації, втратили товаришів і рятували тих, кого, здавалося, врятувати вже неможливо. Під час відомого рейду 95-ої окремої десантно-штурмової бригади в тилу російських військ часто не було змоги евакуювати поранених. Вони продовжували рухатися разом із підрозділом, а лікарі надавали допомогу просто під час операції. Завдяки медичній службі, яку організував Віктор Івчук, не загинув жоден поранений, якого вдалося довести до медиків. Через вісім років схожа ситуація трапилася в Маріуполі. І коли сьогодні Віктора запитують про його найбільше досягнення, він не згадує про державні посади чи звання Героя України, а також не говорить про найщасливіший момент — звільнення з полону. Його відповідь проста: "Жоден військовослужбовець мого шпиталю не загинув! Це для мене найважливіше!"

"У 2014 році я отримав поранення під час операції поблизу Савур-Могили."

На стіні кабінету Віктора величезна карта Дніпра. Коли він помічає, що я на неї дивлюся, усмішка з'являється на його обличчі: "У Маріуполі було так само. Після призначення я повісив карту міста на стіну". Для зовнішнього спостерігача це всього лише мапа, але для Віктора вона є важливим інструментом мислення. Командир повинен мати огляд ситуації з висоти: де розташовані підрозділи, звідки прибувають поранені, якими маршрутами можна евакуювати людей, які лікарні ще функціонують, а які вже втрачені... Наша розмова почалася з його освіти, яку Віктор отримав і продовжує отримувати.

Я завершив навчання у Вінницькому медичному коледжі, де отримав спеціальність у галузі "лікувальна справа". Далі продовжив освіту у Вінницькому національному медичному університеті, здобувши кваліфікацію провізора. Потім я навчався в Українській військово-медичній академії, де отримав магістерський ступінь з організації та управління охороною здоров'я. Наразі я є аспірантом за спеціальністю державне управління.

В армії Івчук з 2004 року. Перша посада - начальник медичного пункту зенітно-ракетного дивізіону, далі - більше. 59-й військовий мобільний госпіталь, Військово-медичний клінічний центр Центрального регіону. У 2013 році він вже відповідав за медичне забезпечення майже двох сотень військових частин і шести шпиталів. Можна було й надалі залишатися, що називається, "штабним офіцером", але він вирішив піти у 95-ту окрему десантно-штурмову бригаду.

Я усвідомлював, що на той момент начальника медичної служби там не було, адже я прибув з перевіркою. Відверто кажучи, я перевернув кілька аспектів догори дриґом. Після цього зустрівся з командиром бригади Михайлом Забродським. Замість стандартного акта перевірки я представив йому свої рекомендації: що треба змінити, покращити та в чому є недоліки. Він уважно вислухав мене, напевно, подумав: "Який відважний капітан...". Проте, коли я почав службу в бригаді, Забродський витягнув ті самі три сторінки, поклав їх переді мною і сказав: "Виконуй". Це стало однією з найцінніших школ у моєму житті. Раніше я працював у кабінетах і носив туфлі з дірочками. А тут - берці, полігони, пробіжки в бронежилетах, сувора дисципліна без жодних поблажок. Десантники навчали мене простій істині: завдання слід виконувати швидко, якісно і чесно.

Після короткої паузи додає:

Цей десантний стрижень залишиться зі мною на завжди.

У складі 95-ї бригади Віктор встиг побачити війну в Слов'янську, Краматорську, на горі Карачун, у Лисичанську. Влітку 2014-го вже відбулися десятки бойових виходів, десантники зазнали перших втрат і відчули радість, коли вдавалося рятувати життя бійців у надскладних ситуаціях.

Усе, що ми тоді робили, фактично виникало спонтанно. Війна швидко демонструвала, які рішення працюють, а які — ні. Кожна помилка могла призвести до втрати життя, тоді як вірне рішення могло врятувати десятки людей. Існує термін "лікувально-евакуаційні заходи", який у мирний час діє за зовсім іншими принципами. Поранений повинен якомога швидше потрапити до лікаря, і існує поняття "золотої години", протягом якої необхідно надати кваліфіковану допомогу. Але під час операції така система не працює, адже немає можливості евакуювати пораненого, немає безпечних маршрутів і тилу. Тому поранений залишався з підрозділом, і лікар мусив бути поруч. Саме так у нас сформувалася система, яка згодом стала звичною для багатьох українських бойових одиниць: на кожній бойовій машині є медик і спеціальна медична укладка. Усе і всі мають бути розосереджені, адже один точний постріл може знищити можливість надання допомоги.

27 липня 2014 року, під час атаки на позиції бойовиків поблизу Савур-Могили, Віктор отримав поранення.

Уламок вразив ліктьовий нерв, і тепер моя рука не може повністю розгинатися. Проте, коли я отримав травму, у нас вже були надійні заміни. У нашому підрозділі служили чудові медики: Сергій Архангельський, Максим Морозько, Олександр Фальштинський, Ігор Донченко та ще багато інших. Під час бойових дій я усвідомив, що командир не є незамінним. Коли я отримав поранення, командир бригади запитав: "Хто займе твоє місце?" Я зібрав усіх своїх офіцерів і відповів: "Вибирайте будь-кого, всі готові до дії".

Людей потрібно навчати. Не боятися, що вони стануть сильнішими за тебе, а навпаки - пишатися цим. Бо якщо завтра тебе поранять, а замінити буде ніким, це і є найбільша поразка командира.

До 27 липня 2014 року медики 95-ї бригади практично не зазнавали втрат. Хоча було багато поранених, включаючи надзвичайно тяжкі випадки, більшість з них вдалося врятувати. Проте два епізоди, коли це не вдалося, Віктор запам'ятав на все життя.

Перший випадок стосується військового, який підірвався на міні неподалік Добропілля. Лікарі докладали всіх зусиль, щоб врятувати його, але, на жаль, він помер під час евакуації. Другий випадок стосується водія командира бригади, який отримав поранення від кулі в районі Лисичанська, трохи вище серця. Медики також намагалися його врятувати, викликавши вертоліт, але, на жаль, всі зусилля виявилися марними...

На початку конфлікту ми лише починали навчатися не боятися і не сподіватися на готові рішення. Коли ми атакували Слов'янськ, раптом почув свист біля себе. Обернувшись, побачив, як куля пролетіла зовсім близько. Згодом на нас почали працювати міномети, танки та артилерія. Це все поступово ставало частиною нашого життя, немов війна щоразу підвищувала ставки.

Чи можливо адаптуватися до життя без війни?

Звісно. Наприклад, сьогодні ФПВ-дрони активно використовуються: ти можеш їх побачити, коли їдеш у машині під сітками. Якщо ти зберігаєш спокій, відкриваєш двері і вискакуєш, у тебе є шанс уникнути небезпеки. А якщо в тебе ще й є антидронова рушниця, ймовірність вижити зростає. Проте, якщо ти впадеш у паніку, це може призвести до трагічних наслідків – і для тебе, і для людей навколо.

Мене часто питають, чи було страшно. Звичайно було, особливо на початку. Але страх дуже швидко поступається місцем роботі, бо навколо тебе люди і кожен дивиться на тебе з надією, що ти знаєш, що робити. Якщо командир почне панікувати - панікуватимуть усі, якщо лікар розгубиться, це теж побачать усі. Тому ти просто працюєш. І саме тоді народжується впевненість і здатність діяти попри страх. Оця загартованість, отримана ще у 2014 році, допомогла мені пережити оточення Маріуполя і полон.

"ШПИТАЛЬ ПЕРЕТВОРИВСЯ НА ВІЙСЬКОВУ БАЗУ. СОРТУВАЛЬНИЙ МАЙДАНЧИК ОХОРОНЯЛИ СНАЙПЕРИ"

Вас призначили до 555-го шпиталю практично в останні дні перед початком масштабної агресії з боку російських військ...

Хоча формально це виглядало як підвищення, насправді це був крок назад. Раніше я очолював науково-дослідний відділ Української військово-медичної академії, що була престижною посадою з великими перспективами для наукової діяльності. Переведення до 555-го військового шпиталю в Маріуполі означало не тільки зниження зарплати, але й значно більшу відповідальність. Проте я був впевнений, що там можна реалізувати проект створення одного з найкращих військових шпиталів в Україні. У Маріуполі, великому промисловому центрі, існував дефіцит сучасної медичної освіти. Хоча лікарі там були досить кваліфікованими, їм не вистачало структурованої системи, що дозволила б їм навчати інших, розвиватися та залучати кращих спеціалістів з Києва. Я прагнув, щоб наші лікарі могли навчатися у професорів, академіків та докторів наук, аби самостійно ставати більш сильними і професійними.

- Чи усвідомлювали ви, що може розпочатися масштабний конфлікт?

- Я завжди знав, що ворог дуже близько. Від Новоазовська до Маріуполя - двадцять хвилин. У перші дні наступу росіян запалала вся країна. І українці просто взяли і зупинили ту машину голими руками. Розумієте, ми таке зробили, чого ніхто не очікував!

Перші години вторгнення яскраво продемонстрували: місто опинилося на межі медичного колапсу. Цивільні лікарні почали закриватися одна за одною. Частина медичного персоналу вирушила в евакуацію, інші залишилися вдома в страху, а деякі просто не знали, як реагувати на ситуацію. Спостерігаючи за цим хаосом, я вирішив втрутитися. Я знаходив головних лікарів у їхніх домівках, вивозив їх до лікарень, забезпечував охорону від військових і доставляв перев'язувальні матеріали. І завжди повторював: "Працюємо". У перші дні конфлікту рішення потрібно було ухвалювати швидше, ніж пролітали снаряди. В тій критичній ситуації було важливо, щоб військові бачили, що медики активно працюють і готові допомагати. Якщо бійці спостерігають, що лікарі надають допомогу, вони продовжують свою боротьбу. Я усвідомив це ще в 2014 році: коли боєць приносить пораненого, а наступного дня повертається і бачить, що його врятували, він відчуває нову впевненість і готовий знову вступити в бій. Саме тому шпиталь у Маріуполі став не лише медичним закладом, а й важливою ланкою в обороні міста. Це підтвердили і російські сили: під час допитів співробітники ФСБ не раз повторювали мені: "Якби ваш шпиталь не функціонував, ми б захопили місто значно раніше".

Потік поранених зростав щогодини. Операційних не вистачало. Тоді я наказав відкривати нові, щоб шпиталь працював без зупинки. Та була проблема з безпекою. Відкрити ворота означало врятувати людину. Але таким чином можна було і впустити на територію потенційну диверсійну групу. Тому ворота залишалися зачиненими. А машини перевіряли, кожну без винятку. Одного дня я підійшов до в'їзду. За воротами стояла молода жінка з пораненою дитиною на руках. Жінка плакала і молила про допомогу. Саме тоді я остаточно зрозумів: цивільна медицина знову перестала працювати, і ми відкрили ворота. Я звернувся до командирів усіх підрозділів, які обороняли Маріуполь, з проханням допомогти охороняти лікарні. І вони виділили своїх найкращих людей. Я дуже вдячний цим командирам. Вони розуміли, що захищають не будівлі. Вони захищали життя.

Наш медичний заклад перетворився на військову станцію. На території сортувального майданчика з трьох сторін були розташовані снайпери, які уважно спостерігали за кожним рухом ззовні. У випадку спроби атаки, вони б миттєво відкрили вогонь.

Тоді настала найжахливіша пора: до шпиталю почали доставляти малят віком два і чотири роки без батьків. Іноді люди встигали лише прошептати: "Їхня мати загинула..." Наші працівники турбувалися про дітей, годували їх, переодягали та заспокоювали. Коли з'явилася можливість евакуювати малечу, ми зробили все можливе, щоб врятувати хоча б їх.

Коли начальники медичних служб різних підрозділів прибували до шпиталю, Віктор спілкувався з ними та робив позначки на карті Маріуполя, спираючись на їхні свідчення. Він став свідком того, що інші поки не бажали визнавати: кільце навколо міста поступово звужувалося, і Маріуполь повільно потрапляв в оточення.

- На четвертий день великої війни я зрозумів: ми залишаємося тут надовго. І почав готуватися до наступного етапу оборони - шпиталів під землею.

- Де в той момент була ваша родина?

Ми намагалися залишити Київ... Я приїхав з Маріуполя і старався підтримувати всіх, допомагаючи в організації маршруту для кожного.

15 березня 2022 року російська авіабомба знищила половину приміщення 555-го військового шпиталю. На щастя, ніхто не постраждав, адже бомба вразила ту частину будівлі, яка на момент атаки була порожньою.

- Найважливіше, що я не маю бойових втрат серед особового складу шпиталю, - каже Віктор. - Я вдячний за це Богові.

Після прильоту бомби я доповів командуванню: шпиталь знищений, особовий склад розділений на дві передові хірургічні групи. До цього моменту Маріуполь уже фактично розділився на дві великі ділянки оборони: район комбінату імені Ілліча і "Азовсталь". Разом із ними мала розділитися й медицина.

Я вирушив на "Азовсталь" у пошуках місця для розгортання шпиталю. Виявив великий підземний бункер, і саме в цей момент з'явилася назва, яка стала відомою всім оборонцям Маріуполя – "Залізяка". Це я сам її вигадував. До того, як бомба влучила в наш шпиталь, у нас був позивний "Афіна", який мені дуже подобався. Але на "Азовсталі" все було з металу, суцільне залізо. Тож, коли зв'язківець запитав, як назвати новий пункт, відповідь прийшла миттєво: "Залізяка".

Пізніше з'явився ще один "філіал" шпиталю - на заводі Ілліча. Тут бетонні тунелі і масивні перекриття. Цей бункер я назвав "Моноліт". З 15 березня по 12 квітня я перебував на заводі Ілліча. А "Залізяка" трималася до травня.

- Скільки на "Моноліті" було поранених перед тим, як ви потрапили в полон?

Приблизно триста осіб. Проте легкі поранені, які повернулися до строю, були розміщені окремо у складі підрозділів.

- Ви їх не рахували...

В цілому - близько тисячі. Тоді майже кожен солдат отримав поранення.

"Моноліт" виявився майже недосяжним для авіації. Швидка заїжджала в тунель, а далі поранених ще майже два кілометри несли на руках.

- Ліків вистачало?

На самому початку оборони нашого міста керівники аптечних мереж звернулися до військових з пропозицією забрати медикаменти, щоб унеможливити їх розграбування. Ми зібрали все, що змогли. Пізніше ми ділили запаси не лише з військовими, а й з цивільними мешканцями. Люди приносили списки необхідних ліків, і за кілька годин отримували все, що їм було потрібно. Ситуація була схожою з продуктами харчування: власники магазинів та супермаркетів також звернулися до нас з проханням забрати все, що можна. Наш лікар спеціально розрахував раціон для поранених, щоб вони отримували необхідну кількість калорій. Ми не відчували браку їжі. Легкопоранені, які не могли повернутися на фронт, ставали кухарями, санітарами або водіями. Кожен знаходив свою роль, адже в умовах облоги зайвих людей не буває.

У квітні ми отримали наказ іти на прорив разом із морськими піхотинцями. До цього готувалися і збирали все, що могло знадобитися дорогою. 80 відсотків мого особового складу становили жінки. Я не міг посадити їх усіх в одну машину, тому розподілив по різних автомобілях, проінструктував, призначив старших. На жаль, прориву не сталося. Колону зустрів щільний вогонь, вся техніка була знищена. Поранені почали повертатися на "Моноліт", деякі ще майже добу повзли до бункера. Там ми знову розгорнули медичний пункт, оперували, перев'язували...

У якийсь момент оборона звузилася до кількох підземних приміщень. Нагорі палав Маріуполь, а внизу тривала боротьба за кожне життя. Я формально перестав бути командиром військової частини, бо шпиталю як такого вже не існувало. Залишилися лише 46 військових медиків і сотні поранених. Тоді ми стали передовими хірургічними групами. Так було чесніше, бо ми вже не керували шпиталем, а просто рятували людей.

"У СТАНІ ПОЛОНУ НАЙГОЛОВНІШЕ ЗРОЗУМІТИ, ЩО ВИ ВЖЕ НЕ МАЄТЕ ЖОДНОГО КОНТРОЛЮ"

- Яким чином вас захопили в полон?

- На той момент я практично не мав уявлення про те, що таке полон, що там відбувається, де утримують людей і як з ними поводяться, - говорить Віктор. - У мене були знайомі, які повернулися з полону, але я ніколи не наважувався питати їх про це. Я вважав, що цей досвід мені ніколи не знадобиться. Але я помилився... Найважчим у полоні було усвідомлення того, що ти повністю втратив контроль над своєю долею.

Як ви отримали звістку про те, що стали Героїм України?

- Один із військовополонених тихо сказав мені: "Ти - Герой України". Я не повірив. Справа була не в нагороді. В тому світі, за колючим дротом, подібні новини здавалися майже нереальними. Ніби вони стосувалися якогось іншого життя. У полоні потрібно було вижити. Не фізично навіть, а - лишитися людиною. Не дозволити ворогу знищити повагу до себе, зберегти здатність мислити, втриматися і бути собою. У камері завжди знаходилися люди, які потребували підтримки. Їм я пояснював, що не можна втрачати надію, допомагав зберегти спокій або просто нагадував, що завтра теж настане день. Особливо важлива у полоні дисципліна. Якщо людина перестає жити за правилами, дуже швидко приходить хаос. А хаос там небезпечний.

Час у заточенні я вимірював не за календарем, а... через сни. Вони були незвичайними і повторювалися, неначе свідомість щоночі поверталася у знайомі місця. Найчастіше мені являлася моя сім'я. Здавалося, що дружина і син ось-ось з’являться зовсім поруч, лише через дорогу, потрібно всього кілька кроків. Але дістатися до них виявлялося неможливим. Щоразу між нами виникала якась невидима стіна. Я прокидався, усвідомлюючи, що це всього лише сон. Але саме після таких снів наступний день ставав легшим.

Моєю задачею було не вмерти на прийомці в тюрму, коли мене кудись перевозили, бо всюди б'ють, і били "майстри спорту", били палками по всіх частинах тіла, не розбираючи. Б'ють так, що люди не витримують. 60 осіб поступає в нову установу - і при прийомці п'ять-шість забивають на смерть. Або у когось не витримує серце. Мені треба було це пережити. Я знаходився 29 місяців у полоні. Мене сфотографували у перший день після повернення з полону. Я був весь синьо-жовтий від свіжіших і старіших синців.

- У вас лишилися шрами?

- По всьому тілу. Нас у полоні катували тричі на день. Перше побиття відбувалося о восьмій ранку, під час перевірки камер. Другий раз, коли нас виводили на прогулянку: нас били, на нас нацьковували собак та застосовували інші жорстокі методи. Третій раз – під час вечірньої інспекції.

Я виділяю три основні категорії слідчих: слідчих ФСБ, слідчих слідчого комітету та слідчих ізоляторів. Кожна з цих груп має свій підхід до роботи з полоненими. Найжорстокішими є слідчі ізоляторів. Вони здатні підвісити полоненого у спортзалі на кілька годин, підняти його вгору, обмотати вологими простирадлами і застосовувати електричний струм. Існують навіть методи, коли виколупують пломби, підключають електроди і використовують військовий "тапік", щоб передавати струм прямо до нервових закінчень зубів. Це викликає відчуття сильного болю, наче зуб дуже болить. Так можуть тривати знущання півдня, після чого вони запитують: "Про що ви говорите в камерах?" Ці люди, які виросли в умовах ГУЛАГу, часто мають батьків, що були охоронцями, і ця жорстокість передається з покоління в покоління протягом багатьох років. Саме такі особи є найбільш безжальними.

Слідчі, які працюють в слідчому комітеті, ретельно формулюють запитання, отримані від вищого керівництва. Тебе викликають на допит і починають розпитувати. Вони не відволікаються на інші теми. Питати їх про щось не дозволяється. Ти сидиш з мішком на голові, тому не можеш їх бачити. Проте вони не вдаються до фізичного насильства — така команда надається слідчим ізоляторів.

Третя категорія — це слідчі ФСБ. Ти сидиш, піднявши голову і з широко відкритими очима, спостерігаєш за чоловіком, який одягнений в усе брендові речі, тримаючи в руках 15-й айфон і маючи на зап’ясті Apple Watch, а на ногах — взуття вартістю тисячу доларів. Коли тебе проводять через перевірки, ти бачиш лише ноги охоронців, які часто у старому та зношеному взутті. Це, зазвичай, люди, які виглядають бідно, іноді навіть їдять ту саму їжу, яку нам дають — смердючу, гнилу картоплю, бо вони голодні. Але щоб уникнути служби в армії, вони ховаються у в’язницях. Я відчував різницю між тими, хто працював із нами, навіть по їхньому взуттю. Слідчий з ФСБ міг навіть поділитися новинами; його можна було спровокувати на розмову і отримати якусь інформацію. Ці ж, в основному, не застосовують насильства. Вони можуть пригостити чимось, дати яблуко, якого ти жодного разу не бачив під час утримання. Під час одного з допитів слідчий ФСБ звинуватив мене в тому, що за моїм наказом було знищено шість тисяч маріупольців та проводилися над ними досліди, і що я особисто дослідив 600 осіб. Він показав мені папку з протоколами допитів на аркушах формату А4, фотографії та свідчення місцевих мешканців, які нібито підтверджують, що це зробив саме я... Я негайно відповів: "Де мені підписатися?" Запитав: "Скільки мені світить?" — "Три пожиттєвих". Після цього мене перестали викликати на допити і катувати. Просто били. Три рази на день я отримував свої "бамбулі", як і всі, але мене більше не підвішували і не били током, вимагаючи визнання.

- І всі 29 місяців кожного дня вас били?

- Так. За цей час я побував в Оленівці, Таганрозі, Старому Осколі, знову в Таганрозі і в Кизилі на Уралі.

Я спілкувалася з людьми, які щойно повернулися з полону. Знаєте, що мене вразило? Ви дивитеся прямо в очі, не відводячи погляд. І у вас немає того, що спостерігається у деяких – вони інстинктивно опускають голову.

- Я служив у повітряно-десантних військах! І це не випадково, адже моє виховання було правильним. Я виріс серед людей, які навчали мене найважливішому – зберігати свою сутність. Є речі, які можуть бути забрані, але є й такі, які людина віддає лише за власним бажанням. Поки ти не відмовляєшся від себе, ти залишаєшся вільним.

Які висновки ви зробили про себе в умовах полону? Чи залишилися ви тією ж особистістю, якою були раніше?

Після отриманого поранення у 2014 році я втратив страх і образи. А після полону... Після полону моя любов до України лише зросла. Я став більше цінувати своїх близьких і перестав витрачати час на тих, з ким не розділяю спільних шляхів. Час — це безцінний ресурс, і його варто присвячувати лише тим, хто дійсно важливий у моєму житті.

- Скільки часу вам знадобилося, щоб відновитися після обміну? Як швидко ви змогли повернутися до звичного життя?

- Повернутися було непросто. Потрібно було відновити здоров'я, знову вчитися жити поруч із рідними, звикати до тиші, до свободи, яку колись сприймав як щось природне. Командування дало мені можливість максимально пройти реабілітацію. Але дуже швидко зрозумів, що без служби не зможу. Мені пропонували різні посади, включаючи такі, де можна було б більше займатися наукою. Та я відмовився і повернувся туди, де, на моє переконання, потрібен найбільше. На посаді заступника начальника Військово-медичного клінічного центру Східного регіону я на своєму місці. Тут я ближче до бойових командирів, з якими пройшов війну і які сьогодні продовжують воювати. Коли вони телефонують і просять допомогти своїм бійцям, я не можу сказати "почекайте". Бо знаю, що важлива кожна година. На цій посаді я можу наполягати, аби офіцери, командири проходили обстеження, не відкладали лікування, бо ж війна здоров'я не додає.

Зірку Героя ви отримали вже після свого повернення...

- Як і ключі від квартири в Києві. Це було приємно, звісно. Але для мене важливіше, щоб держава відзначила моїх підлеглих. Ще в перші дні оборони Маріуполя я подав документи на нагороди для всього особового складу шпиталю.

На знімку: Після повернення додому Віктор Івчук дізнався, що в Україні вже перебуває й начальник Маріупольської патрульної поліції Михайло Вершинін, який має позивний Кот. Про нього Цензор.НЕТ повідомляв восени 2022 року, відразу після його визволення.

Поясніть, яким чином ми досягнемо перемоги?

Віктор затримується в мовчанні, можливо, найдовше за весь час нашої розмови, а потім обдумано відповідає:

Ми завжди здобували перемоги у війнах, але майже завжди зазнавали невдач після них. Не на фронті, а тоді, коли розпочинали внутрішні конфлікти. Нам слід постійно пам’ятати про нашу відповідальність і важливість пам’яті, а також про те, що після закінчення війни країна не повинна знову стати об’єктом байдужості. І мені дуже близький вислів одного з наших предків: за Україну треба боротися, а не просто здаватися!