Можливо, ми успадкували нашу структуру очей від давнього "циклопа": цікава гіпотеза дослідників.

Люди та інші хребетні могли успадкувати особливості зору від крихітної одноокої істоти, яка жила в океані майже 600 мільйонів років тому.

Цю інформацію наводить видання Science Daily.

Науковці з Лундського університету та Університету Сассекса висловлюють припущення, що цей червоподібний предок мав єдине центральне око, розташоване на верхній частині голови. З часом воно могло стати передумовою для еволюції парних очей у сучасних хребетних.

"Ці результати кардинально трансформують наше сприйняття еволюції ока і мозку," - підкреслив почесний професор сенсорної біології в Лундському університеті Дан-Е Нільссон.

На думку вчених, спочатку ця істота володіла парою очей або кількома групами світлочутливих клітин. Однак, коли вона адаптувалася до малорухливого способу життя, ці структури поступово зникли, оскільки перестали бути корисними.

Одночасно в центрі голови залишилися клітини, що реагують на світло. Ці клітини утворили просту структуру, відому як середнє око, яке, ймовірно, виконувало функцію розрізнення між днем і ніччю, а також допомагало визначати напрямок до поверхні води.

Коли нащадки істоти знову почали активно плавати, їм знадобився складніший зір. Частини серединного ока могли перебудуватися у нову пару очей, здатних формувати зображення.

Це може допомогти зрозуміти, чому зорові органи хребетних так відрізняються від очей комах і кальмарів. У хребетних сітківка сформувалася з тканини мозку, тоді як у багатьох інших видів органи зору з’явилися з поверхневих тканин голови.

Дослідники також вважають, що залишком давнього серединного ока може бути шишкоподібна залоза в мозку. Вона виробляє мелатонін і допомагає організму регулювати сон залежно від світла й темряви.

"Складно повірити, що ця можливість може мати корені в зоровому апараті нашого далекого предка, який існував близько 600 мільйонів років назад," -- зазначив Нільссон.

Нагадаємо, що раніше міжнародна команда дослідників виявила нові свідчення складної еволюції людського черепа, здійснивши детальний аналіз восьмидесяти семи скам’янілостей, які датуються останніми двома мільйонами років. Це масштабне дослідження підтвердило, що розвиток більшого мозку та зменшеного обличчя у предків сучасної людини відбувався не лише під впливом природного добору, а також завдяки випадковим генетичним мутаціям і культурним змінам.