Інше серце пульсує в моїй душі.

Изображение: facebook.com/Олег Самчук

Уявіть: ви прокидаєтеся вранці й відчуваєте, як серце стукає в грудях.

Звичне, повсякденне переживання.

Проте для багатьох українців це відчуття є унікальним щороку, адже тихе серцебиття стає найжаданішим звуком. У грудній клітці цих осіб б’ється серце, яке колись належало іншій людині, але тепер стало їм близьким і рідним — пересаджене. Яке ж це — мати серце донора і жити з ним?

Що слід включити в щоденний раціон, чого варто остерігатися, з чого можна радіти, і як ця реальність контрастує з тим, що існує у світі, а також з нашим власним досвідом?

На початку кілька слів про статистичні дані.

59 років тому, всесвітньо відомі видання "TIME" та "LIFE" присвятили свої обкладинки важливій події - у грудні 1967 року південноафриканський кардіохірург Крістіан Барнард разом із командою провів у Кейптауні першу успішну трансплантацію серця від людини до людини. З того часу ця процедура стала еталоном лікування тяжкої серцевої недостатності. Один рік після операції живими залишаються 84,5% пацієнтів, а п'ять років - 72,5%. Через два десятиліття близько 21% пацієнтів продовжують жити; в деяких провідних медичних закладах, таких як університетська лікарня в Цюриху, цей показник досягає 55,6%. Ці дані є міжнародними і не відображають ситуацію в Україні. Досвід нашої країни поки що не має цілісної статистики, що ускладнює проведення великих аналітичних досліджень. Проте, перші результати вже починають з'являтися і отримують визнання на світовій арені, адже перші трансплантації в Україні були виконані у 2001 та 2003 роках, після чого була змушена пауза через законодавчі обмеження. Лише з 2019 року ця операція стала доступною для українських пацієнтів.

Медіана виживання після трансплантації серця у світі -- 12,5 років. Для людини, яка до операції не могла пройти й кілька кроків без задишки, і помирала від основного захворювання -- це роки повноцінного, активного, радісного життя.

Американка встановила новий рекорд, провівши 130 днів з transplanted свинячою ниркою.

Пills in the morning, pills in the evening. Forever.

Якщо ви вважаєте, що трансплантація — це процедура, що гарантує повне відновлення і повернення до звичного життя, то це не зовсім вірно. Справжня ситуація полягає в тому, що пацієнт, який отримав серце, змушений проходити курс імуносупресивної терапії. Без цього лікування його організм не зможе сприймати донорське серце як частину себе і спробує відкинути його, вважаючи чужорідним об’єктом.

Типова схема лікування складається з трьох категорій медикаментів. Перша категорія — антиметаболіти, такі як азатіоприн або мофетилу мікофенолат, які перешкоджають виробленню Т- і В-клітин, здатних знищити трансплантований орган. Друга категорія — інгібітори кальциневрину, зокрема такролімус або циклоспорин, які становлять основу тривалої підтримуючої терапії. Третя категорія — кортикостероїди, зокрема преднізолон, які зазвичай поступово зменшуються і скасовуються протягом першого року після трансплантації. Перші дві категорії препаратів призначені для тривалого використання.

Основний принцип: чим коротший проміжок часу після операції, тим сильніша імуносупресія. З плином часу дози препаратів зменшуються до мінімально необхідних, що дозволяє знайти баланс між ризиком відторгнення і можливими побічними ефектами самих медикаментів.

У цьому балансі криється справжня сутність труднощів.

Імуносупресивні препарати дають три типи наслідків: бажаний -- зменшення імунної відповіді; небажаний імунний -- підвищена вразливість до інфекцій і онкологічних захворювань; і неімунна токсичність -- цукровий діабет, гіпертонія, ниркова недостатність.

Такролімус у великих дозах може порушувати функцію нирок. Циклоспорин -- також. Стероїди підвищують тиск, апетит, витончують шкіру. Мофетилу мікофенолат може спричиняти нудоту і діарею, знижує кількість лейкоцитів у крові.

І все ж таки -- люди після трансплантації серця живуть. Не виживають -- а живуть.

Понад 90% тих, хто пережив трансплантацію, перебувають у функціональному класі I або II за NYHA -- тобто мають мінімальні або жодні обмеження фізичної активності. Вони повідомляють про хорошу якість життя протягом усього посттрансплантаційного періоду.

Дослідження пацієнтів, які отримали донорське серце та живуть з ним уже 20-31 рік, виявило, що 95,7% з них демонструють нормальну або майже нормальну серцеву функцію. Психічний стан цих пацієнтів не відрізняється від контрольної групи. Проте помітна різниця полягає в тому, що їх фізична якість життя є дещо нижчою, а також наявні більше суб'єктивних скарг. Важливо підкреслити, що соціальна підтримка має вирішальне значення для добробуту цих осіб.

Вони беруть участь у марафонах. Стають батьками. Повертаються до професійного життя. Дехто робить це всього через кілька місяців після хірургічного втручання.

У 2024 році в Україні було здійснено 467 трансплантацій органів, і всі ці процедури були безкоштовними для пацієнтів.

Для порівняння: у США щороку проводять понад 4 700 трансплантацій серця. В Україні -- 71. Прірва велика. Але ще кілька років тому їх не робили взагалі. Головна системна проблема -- брак посмертних донорів. Більшість із людей, які знаходяться в листі очікування, на жаль, не отримують операцію. Донорство в Україні досі базується на принципі "відмовленої згоди" -- сім'ї часто кажуть "ні", не розуміючи, що їхнє "так" могло б врятувати кілька життів одночасно.

Щастя як медичний аспект.

Є один аспект, на який вказують науковці у своїх публікаціях, і який сприймається як щось значно більше, ніж просто медичне твердження.

"Це люди, які щасливі від того, що вони живі", -- зазначають автори одного з оглядів у BMJ. Не просто щасливі в загальному сенсі, а з тією унікальною прозорістю, яка виникає, коли усвідомлюєш, що все могло піти зовсім інакше.

Вони коригують свої очікування та підлаштовуються під нові умови — і ця здатність до адаптації виявляється значним джерелом сили. Цікаво, що старші отримувачі часто демонструють кращу психологічну гнучкість у порівнянні з молодшими. Можливо, це пояснюється їхнім глибшим розумінням цінностей.

Серце іншої людини пульсує в чужих грудях. І хоча воно не своє, цей факт сам по собі є дивом, яке медицина навчилася відтворювати під час операцій. Лікарі, які займаються лікуванням, присвячують цьому своє життя.

Текст був створений на основі інформації з Міжнародного реєстру ISHLT, а також публікацій в BMJ, Lancet, Clinical Transplantation (2024). Додатково використано офіційні статистичні дані Міністерства охорони здоров'я України та Українського центру трансплантаційної координації.

Як функціонує система трансплантації органів в Україні: бесіда з "батьком" цієї ініціативи в Міністерстві охорони здоров'я Василем Стрілкою.