Як "голосіївський стрілець" адаптувався до тактики "камікадзе" та які уроки можна винести з дій правоохоронців під час надзвичайної ситуації в Києві. Інтерв'ю з фахівцем у сфері безпеки.

18 квітня в Голосіївському районі столиці України, Києва, 58-річний Дмитро Васильченков відкрив вогонь по перехожих на вулиці та захопив заручників у супермаркеті. Внаслідок цього трагічного інциденту загинуло 7 осіб, 14 отримали поранення, серед яких була дитина. Стрільця нейтралізували під час операції з його затримання. Наразі семеро постраждалих перебувають під спостереженням лікарів.

Масова стрілянина в столиці шокувала українців і додала тривожності. Та, звичайно ж, викликала питання до дій поліцейських.

Як діяла особа, що вчинила вбивство? Чи існували можливості запобігти цій трагедії? На які аспекти слід звернути увагу? Ці питання OBOZ.UA обговорив із Миколою Зборщиком, засновником проєкту "Криміналіст" та фахівцем з багаторічним досвідом у сфері особистої охорони.

Я усвідомлюю, що ви вже тривалий час слідкуєте за кримінальними подіями, ретельно аналізуючи як замовні вбивства, так і спроби вбивства. Які ваші думки щодо дій "голосіївського стрільця"? Чи можна оцінити його підготовку? Відомо, що ця особа є військовим пенсіонером.

Саме перебування на службі в армії забезпечує хоча б елементарні вміння користування зброєю. Однак, стрільба на близькій відстані не потребує серйозної вогневої підготовки — це, скоріше, механічне завдання, яке виконується на коротких дистанціях.

По-друге, психологічний аспект (найважливіше). Постріл в упор - це подолання найвищого внутрішнього бар'єру. Для звичайної людини вистрілити в іншу живу істоту з відстані півметра - це колосальний стрес. Те, що він робив це холоднокровно, може свідчити про глибоку психопатизацію та повну дегуманізацію жертв. Він не бачив у них людей - він бачив "мішені".

Навіть не маючи професійної освіти в психології, я помічаю, використовуючи кримінологічний підхід, виразні ознаки суттєвих змін у психіці нападника. Хоча його активність у соціальних мережах не є новою, вона фактично свідчить про початок процесу "радикалізації".

Цитати, які стверджують, що "свині переважають людей", а також використання образу кілера Леона з відомого фільму, є яскравими прикладами мізантропічного психотипу. Якщо до цього додати ксенофобські та антиукраїнські висловлювання у його дописах, а також характерний стиль написання, то ми отримаємо образ особи, яка тривалий час перебуває в стані ідеологічної та психічної напруги.

Для представників цього типу особистості вороги та оточуючі втрачають людську сутність, що перетворює вбивство на чисто технічний процес, адже внутрішні моральні перепони повністю знищені.

Тому я б не став акцентувати увагу на якійсь його "особливій підготовці". Це швидше "вбивча рішучість". Успішність його дій на першому етапі пояснюється не підготовкою, а ефектом раптовості, вибором беззахисних цілей та абсолютною відсутністю емпатії.

Голова Національної поліції Іван Вигівський повідомив, що надійшов виклик про конфлікт між громадянами на вулиці. Спочатку поліцейські прибули на місце події, вважаючи, що це звичайна побутова суперечка. Однак у Васильченкова виявився травматичний пістолет, і він вирішив зробити постріли в сторону свого сусіда, з яким у нього виникла суперечка.

Я спостерігаю явну ескалацію: від звичайної сварки до навмисного масового вбивства. Факт, що спочатку він використав травматичну зброю проти свого сусіда, а потім повернувся за вогнепальною, свідчить про перехід у стан "бойового психозу". Це той момент, коли агресія виходить з-під контролю і потребує різкого розв'язання.

Але ключовий момент - це підпал власної квартири. Це, якщо можна так висловитися, ритуальне "спалення мостів". У кримінології це чіткий індикатор того, що людина не планує повертатися і не розглядає варіантів відходу чи переховування.

Він навмисно розлучився зі своїм минулим, зруйнувавши своє повсякденне життя та ідентичність звичайного жителя будинку. Після того, як спалахнула пожежа, він більше не був просто "проблемним сусідом", а став уособленням "камікадзе".

Це повністю пояснює його подальшу холоднокровність на вулиці. Людина, яка власноруч спалила свій дім, уже перебуває "по той бік" соціальних норм. Для нього це був "фінальний акт", де він, цілком імовірно, бачив себе персонажем, схожим на кілера Леона, чиє фото він постив у соцмережах. Коли ти вже "помер" для колишнього життя, вбивати інших стає технічним завершенням твого особистого сценарію.

Декілька людей задалися питанням: якщо нападник зазнав радикалізації, чому ж він не спробував атакувати державні установи чи поліцію?

Суть відповіді полягає в його психотипі. Це ключовий аспект, який відрізняє ідеологічний тероризм від мізантропічного масового насильства.

Коли релігійний фанатик або ультраправий екстреміст радикалізується, його метою стає "система" — поліція, міська влада, державні чиновники. Проте, за даними аналізу його соціальних мереж, наш персонаж розвивав свою радикалізацію в напрямку дегуманізації суспільства загалом. Якщо він сприймає людей як "свиней", то його ворогами є не державні структури, а звичайні громадяни, які стоять у чергах. Його ненависть адресувалася саме до побутових аспектів життя.

Ось варіант тексту з унікальним викладом: "Наприклад, на своїй сторінці у Фейсбуці 13 вересня 2016 року він опублікував фото з підписом, в якому зазначає: '…послідовники Єгови здійснюють таємний нагляд… можливо, це жодосектанти…'."

У цьому контексті цивільні особи виступають ідеальними мішенями для тих, хто намагається довести свою силу. Він не вирішився на напад у відділенні поліції, оскільки знав, що такий крок міг би призвести до швидкого завершення його дій. Натомість, він свідомо націлився на "м'які цілі" – беззахисних перехожих. Це дозволяло йому тривалий час зберігати контроль над ситуацією, не зустрічаючи опору, і продовжувати відчувати владу над життям і смертю.

Також я вважаю, що підпал житлового приміщення та наступне захоплення заручників свідчать про можливу реалізацію сценарію "Suicide by Cop" (самогубство через поліцію або провокація стрілянини).

Особистість, позбавлена внутрішньої сили навіть натиснути на спусковий гачок у власному домі, влаштовує кривавий спектакль, аби примусити спецпризначенців ліквідувати її під час штурму. У цій логіці захоплення заручників не є спробою втечі або висунення реальних вимог, а радше способом виграти час, отримати максимальну увагу та загинути "зі зброєю в руках", як у фільмах.

Він сам обирає момент, коли відбудеться кульмінація. Поки існують заручники, переговори продовжуються, і він залишається "в епіцентрі подій". Це був його останній акорд: він дочекався моменту штурму.

Смерть під час "бойового" контакту для цього психотипу сприймається як "славна загибель воїна чи вбивці", а не як нещасне самогубство в самотності.

В даний час активно дискутують про можливість уникнення цієї трагедії шляхом ідентифікації ймовірного нападника.

- Теоретично - так, практично - це надскладне завдання для будь-якої правоохоронної системи світу. Майже всі масові стрільці так чи інакше сигналізують про свої наміри (явище, відоме як "витік інформації").

У нашого фігуранта цей "витік" активно відбувався через соцмережі до 2019 року. Його пости того періоду - це не просто приватна думка, а трансляція ідеології ненависті та ксенофобії. Проте після 2019-го в його цифровому житті настала повна тиша. У кримінології такий "період мовчання" часто є найбільш небезпечним - це фаза інкубації, коли агресія перестає бути вербальною і переходить у стадію внутрішнього планування та вичікування (що може тривати роками).

Масштабний конфлікт, безсумнівно, став сильним каталізатором. Для особи з таким психічним складом, події навколо могли стати остаточним підтвердженням його уявлення про "людей-свиней". Якщо індивід протягом тривалого часу чекав на крах державної системи або поразку України, а реальність не відповідала його сподіванням, це могло призвести до остаточного психологічного колапсу.

Сьогодні контроль за такими об'єктами є обов'язком спецслужб. Проте, коли особа починає діяти як "одинокий вовк" і зупиняє свою активність у публічному просторі, вона стає "невидимою" для систем безпеки.

Немає підтвердження його зв'язків з ворожими угрупованнями, він не обговорював плани у групах - він просто замкнувся зі своєю ненавистю на роки. Виявити такого "мовчазного" стрільця в багатомільйонному місті до моменту першого пострілу - це виклик, на який сьогодні не має 100% відповіді жодна спецслужба світу.

Необхідно підкреслити суттєву проблему, що постає перед судовою психіатрією та кримінальною психологією: в більшості випадків злочинці або вмирають, або скоюють самогубство. Це призводить до виникнення явища, яке можна охарактеризувати як "емпіричний вакуум".

Психологічний тип таких людей залишається недостатньо дослідженим, оскільки наука не має можливості провести клінічні дослідження під час життя. В таких ситуаціях судова та наукова спільноти змушені використовувати метод психологічної аутопсії, що передбачає ретроспективну реконструкцію особистості на основі її "цифрових слідів", свідчень очевидців та моделей поведінки. Однак така реконструкція завжди є роботою з тінню, а не з автентичним оригіналом.

З точки зору безпеки, усунення вбивці виглядає цілком логічним і справедливим кроком. Однак з позиції превентивної науки це означає втрату шансу глибше зрозуміти справжні причини та механізми, що призводять до такої агресії. Залишається актуальним питання: як виявляти подібні загрози ще до того, як пролунає перший постріл? Це виклик, який досі потребує вирішення.

Один з аспектів трагедії, який вразив багатьох українців, - це поведінка правоохоронців. Один із них перебуває на службі з 2024 року, а інший - з 2015 року, тобто вже понад десятиліття.

Поведінка патрульних на місці інциденту - це тема, яка викликає багато емоцій. Запис, на якому видно, як поліцейський втікає від стрільця, замість того щоб вступити в бій, став підставою для численних запитів щодо підготовленості співробітників.

У всьому світі, після трагічних подій у навчальних закладах та торгових комплексах, існує єдиний стандарт дій: перша група реагування, яка прибуває на місце події, повинна терміново почати боротьбу, аби зупинити вбивства.

Поліцейський - це не лише особа в форменому одязі, а й озброєний агент держави. Відповідно до законодавства, він мав законне право і пряму відповідальність застосувати вогнепальну зброю без попередження, оскільки існувала загроза для життя громадян.

Втеча поліцейського в такій ситуації - це не просто "стрес", це посадовий злочин та порушення присяги. Маючи бронежилет, табельну зброю та напарника, він мав зайняти позицію, відкрити вогонь та відволікти вбивцю на себе, даючи цивільним шанс втекти.

Провал у оперативному управлінні (як зазначила Victoria Ptashnyk у Facebook) є очевидним. Година - це надто довгий проміжок часу для таких інцидентів. Якщо поліцейський відділок знаходиться лише за дві хвилини їзди, а за годину територія не була оточена, це свідчить про відсутність належної координації. Тривала відсутність правоохоронців на місці подій є ознакою низької оперативної дисципліни. Під час масового розстрілу кожна секунда має значення. Те, що діти продовжували грати на майданчиках, поки терорист безперешкодно рухався вулицями, свідчить про те, що команда на блокування ситуації просто не була віддана.

Проблема підготовки поліцейських є досить серйозною. Різниця у досвіді патрульних (10 років проти 2 років) у даному випадку не має значення. Це свідчить про системний недолік: відсутність регулярних тактичних тренувань у стресових ситуаціях. Поліції навчають складати протоколи та оформляти ДТП, але не вчать, як протистояти озброєному злочинцеві в міських умовах. Коли настає критичний момент, вирішальним стає не стаж роботи, а первісний інстинкт виживання, оскільки професійні навички захисту не були належно розвинуті в процесі систематичного навчання.

Висновок щодо "захисти себе сам". Реакція суспільства абсолютно логічна. Коли громадяни бачать, як озброєна поліція тікає від злочинця, віра в державну монополію на насильство зникає.

Це призводить до єдиного висновку: єдиним реальним захисником громадянина в перші хвилини теракту є він сам або наявність у нього законної зброї для самозахисту.