У вшанування пам'яті морського піхотинця Олександра Тимченка, відомого за позивним "Тіма".

Мав вражаючу пам'ять, присвячував себе науковим дослідженням і постійно шукав можливості для особистісного зростання.

Олександр з'явився на світ 23 листопада 1984 року в Миколаєві. Коли йому виповнилося 11 років, його мати пішла з життя. Після цього вся відповідальність за сім'ю лягла на батька, Віктора Леонідовича. Незважаючи на те, що він був зайнятий на роботі — викладав у університеті кораблебудування та займався науковими дослідженнями, батько докладав всіх зусиль, щоб забезпечити дітям не лише щасливе дитинство, але й освіту, а також почуття надійності та підтримки.

Сестра Олександра, Інна, з теплом і легким сумом згадує їхні спільні роки: "Між нами з Сашею всього рік різниці. У дитинстві та підлітковому віці наше життя було сповнене пригод - ми разом грали, бешкетували, сварилися, а іноді навіть і бились. Проте, у школі я була відмінницею, а Саша не надто любив вчитися".

Але батько розгледів у синові те, що згодом визначило його життєвий шлях - феноменальну пам'ять і здатність глибоко занурюватися у факти. Віктор Леонідович порадив Олександру звернути увагу на історію та право. І не помилився.

З самого дитинства Сашко разом із сестрою вдавалися до ігор, де вони були працівниками СБУ або ФБР, розслідували вигадані злочини та збирали докази. З часом ці захоплення перетворилися на їхню професію.

Після завершення школи молодий чоловік продовжив навчання в Миколаївському університеті кораблебудування, обравши юридичний факультет. Пізніше він отримав магістерський ступінь у Чорноморському національному університеті імені Петра Могили.

Навіть строкова служба в армії стала для нього досвідом, який вплинув на подальший шлях. Адже тоді він мав змогу відвідувати судові засідання як охоронець.

У студентські роки Сашко захопився боксом і здобув звання кандидата в майстри спорту. У 34 роки він знову повернувся на ринг і виборов срібло на першості Миколаївської області у важкій вазі.

Після навчання пішов працювати у поліцію, а саме у Миколаївський науково-дослідний криміналістичний центр, де став не просто висококваліфікованим фахівцем, а людиною, яка прагнула змін.

За словами сестри, він постійно вдосконалював робочі процеси в центрі та навіть почав займатися науковою діяльністю. Олександр створив унікальну методику збору доказів екологічних злочинів, яка може бути використана в міжнародних судах. Зокрема, це стосувалося випадків забруднення морських вод нафтою. Одного разу він написав тези для наукової конференції і попросив мене переглянути їх, розповідає його сестра, яка також була залучена в науку і була вражена високим рівнем професіоналізму роботи. "Я навіть запитала: 'Ти, напевно, десь це взяв?' Але насправді він все зробив сам завдяки своїй видатній пам'яті та незвичайним здібностям. Він також підготував та разом з колегами опублікував монографію на цю тему", - додала Інна.

"Він також написав дисертацію, але так і не зміг її захистити через високу вартість процесу, від якої відмовився. Брат завжди дотримувався правди, був надзвичайно чесним, інколи навіть надмірно, і в усіх справах керувався совістю. Його принциповість не раз ставала перешкодою на шляху до кар'єри", - поділилася сестра.

За словами Інни, попри цікаву роботу, Олександр постійно прагнув розвитку - він успішно склав тести і почав працювати в одному з підрозділів Державного бюро розслідувань у Мелітополі. Але після зміни керівництва всі працівники відділу звільнилися, не погодившись виконувати правила, які суперечили їхнім життєвим принципам.

Сашко повернувся до Миколаєва і влаштувався на роботу в податкову службу.

Він завжди прагнув працювати в Службі безпеки України, але через близьких родичів, які проживали в Росії, його кандидатуру не затвердили.

У травні 2022 року Олександр вирішив приєднатися до Збройних сил України, обравши 35-ту бригаду морської піхоти як місце своєї служби. Хоча раніше працював у поліції і мав звання офіцера, у війську він розпочав свою кар'єру з посади рядового матроса. Олександр виконував свої обов'язки на Донецькому та Херсонському фронтах, де працював водієм і займався евакуацією поранених з лінії фронту.

"Одного дня мені зателефонував і попросив допомогти з придбанням РЕБ. Він пояснив, що без цього пристрою не може виїжджати за пораненими "на нуль" через постійні атаки дронів. Спочатку я була в розгубленості, адже ці речі не з дешевих. Проте згодом нам вдалося зібрати необхідні кошти, і ми купили це обладнання. Він був дуже щасливий", - пригадує Інна.

За словами її, згодом у брата з'явилася можливість перевестися ближче до Миколаєва, оскільки він давно страждав від проблем зі здоров'ям, які погіршилися під час служби, але він відмовився від цієї пропозиції.

Навіть під час війни Олександр залишався вірним своїм принципам — він безперервно навчався та прагнув нових знань. Саме тому він вирішив освоїти професію оператора дронів, усвідомлюючи, що це є ключем до майбутнього сучасного бойового мистецтва.

30 квітня 2025 року на Покровському фронті в окоп, де знаходився Олександр, вдарив ворожий FPV. Чоловік зазнав серйозних поранень. Його рідні шукали його протягом восьми днів. Знайшли його в лікарні в Дніпрі, коли вже готували до транспортування в Київ.

Олександра позбавили обох ніг до колін і частини руки, - ділиться Інна, - він провів 21 день у комі, але згодом прийшов до свідомості, і ми відчули надію. Проте виник сепсис, і 18 червня 2025 року ми втратили Сашка.

Рідні були поруч усі півтора місяці перебування Олександра у шпиталі. Сподіваючись на його одужання, друзі та колеги почали збирати кошти на реабілітацію, але дива не сталося. Без батька лишився восьмирічний син Даня. За гроші, що збирали на реабілітацію, родина Олександра придбала антидронову рушницю та Старлінк і передала підрозділу, де він служив.

Інна зазначає, що для її брата три роки війни стали справжнім випробуванням як фізично, так і морально. Проте, на її думку, цей досвід суттєво змінив його на краще, адже він усвідомлював, що виконує надзвичайно важливу місію, а особливу цінність для нього мало фронтове братерство. "Його дуже любили і поважали товариші по службі. Багато з них змогли приїхати на прощання, висловлюючи свої теплі почуття і плачучи, як діти", - додала вона.

Олександра Тимченка поховали на Алеї Слави в Миколаєві. Його посмертно нагородили орденом "За мужність" III ступеня.

Вічна пам’ять і визнання нашому Герою!